Це просто Хухи

„Прощай, море! Прощайте, сині Максимові очі”, — Оля подумки оплакувала своє майбутнє літо всю дорогу з Києва. 

Цього року замість табору з друзями її зсилають на канікули за тридев´ять земель — у волинське село Жупани до двоюрідної бабусі. Прокисатиме у поселенні, де середня віку то 50+, а інтернет є лише в десятці домів, три з яких — сільрада, школа та будинок культури. Хата двоюрідної бабусі Клави, звичайно, до елітної десятки не входила. В тій довоєнній дерев’яній будівлі на дві кімнати був лише брехунець, старший за саму Олю. Зате радіо віщало цілодобово. 

З першого ж дня Оля, на радість бабі Клаві, заповзято два-три рази на день робила кількагодинні походи лісом. Не знала бабуся, що такі кроси завершувалися вже через півгодини на Грибній горі, де її міська внучка протирала решту часу джинси сидячи на пеньку, доки не розрядиться батарея смартфону.

Так звана Грибна гора — єдиний в околиці пагорб, порослий лісом. Лише тут на весь район без перебоїв тягнув мобільний Інтернет і можна було воз’єднатися з цивілізацією через інстаграм та ютуб.

Оля знову звично приземлилася на пеньок у центрі галявини, на ходу проглядаючи фото друзів з табору на морі. 

Десь поряд замуркотіло в траві. 

— Киць-киць, — покликала Оля й витягла руку убік муркотіння, не відволікаючись від екрану. То Мурка, кицька баби Клави, прийшла за нею до лісу. Любов кицьки мала дуже корисливе підгрунтя.  Оля потайки виливала їй все молоко, яким пробувала відгодовувати її бабуся. Свіже коров´яче молоко може й еко, та таке жирне, ніби масло в ньому розтопили. Минулого разу після місяця у селі Олю ще довго однокласники хом’яком називали — такі щоки від´їла. Цього року — зась! Нехай краще Мурці більше буде.

Кицька муркнула ще раз, та не підійшла до протягнутої руки. Замість того зашаруділа сухим торішнім листям під дубом. 

— Йди сюди, треба тобі ото всіх кліщів позбирати під деревами? – озвалася Оля, далі уважно вивчаючи екран свого телефону. Здається, Віра закрутила на морі роман з вожатим. Там могла бути й Оля, поряд з новим однокласником Максимом та найкращою подругою.

Оля прибрала простягнуту руку — зараз було не до Мурки. Та кицька, здається, знала, як заінтригувати…

— Хрю-хрю, — покликала вона. 

Оля на секунду завмерла, забувши клікнути у наступну сторіз. 

І що то було?

Рудої товстої Мурки ніде поряд не виявилося. Може, кабана злякалася й втекла?

Оля прямо відчула, як серце повільно падає у шлунок зі страху. Баба Клава розповідала, що сусід Олег тиждень лежав у лікарні в райцентрі після зустрічі зі злющим кабаном.

— Хрю, — повторила купа сухого листя під дубом, а тоді, передумавши, додала. — Мур!

Оля подумки пообіцяла собі не вмикати більше звук у навушниках на максимум. Щоб отакі звукові галюцинації у чотирнадцять…

Балакуча купа листя принаймні не лякала розмірами. Злісний кабан, який трапився сусіду, туди б точно не вліз. 

— Киць-киць, — не придумала нічого кращого дівчина. Може, й розумніше було забратися звідси якнайшвидше. Та коли вже третій тиждень сидиш отак у якихось Жупанах, хочеться нових вражень. 

Купа листя зашелестіла знову, припідялася й розплющила великі, майже круглі, очі. Сухі дубові листки посипалися з неї на коріння дерева, показуючи світу те, що було під ними.

Виглядало воно як їжак, що упав у відро зі світло-коричневою фарбою. Круглий йоршик чи то викотився, чи то вийшов з-поміж коріння дуба. Пригальмував у метрі від дерева.

Оля згадала вранішні пиріжки з маком. 

Чи міг то бути мак? Стільки про нього жартів… Та вона ці булочки з дитинства їсть і якось обходилося без галюцинацій.

— Мурр? — озвалася непідтверджена макова галюцинація, дивлячись просто на Олю. А потім повільно підповзла ще на крок, другий. Коли сховані у довгій шерсті лапки торкнулися моху, йоршик ніби хто знову у фарбу мокнув. Цього разу — зелену.

— Жесть, волохаті хамелеони на Волині, — в Олі впала щелепа, а рука потяглася до задньої кишені джинсів. Оце буде фотка!

Та з фото не зрослося. 

Сучасна дванадцятипіксельна камера її телефону передавала навіть плями на корі дуба за необізнаним зеленим йоршиком. І кожен окремий листок під ним. Та не самого його. Йоршика на фото просто не було…

Оля бігла далі, ніж бачила. Не оберталася.  У село дісталася за десять хвилин, на повному ходу пробігла вулицю до кінця й влетіла прямо в церкву. Бухнулася перед іконою Діви Марії й  аж тут почала плакати зі страху.  

Лице баби Гані, що продавала свічки та ікони при вході, витяглося. Вона навіть забула зробити зауваження Олі за вхід у храм без хустки та в джинсах. Не кожен день таке побачиш все-таки.

Стара храмова опікунка прийшла до тями лише коли перелякана Оля перестала нарешті плакати й спробувала намалювати довкола себе на підлозі коло олівцем для брів. 

Виставлена непохитною хранителькою церкви за двері, Оля чкурнула до хати баби Клави, постійно озираючись за плече.  У бабусі ікон як у храмі. Там теж можна забарикадуватися.

Від чого, власне? Що то було? Привид? 

До повернення баби Клави Олі вдалося-таки знайти крейду й намалювати довкола себе на підлозі коло. Навіть два, на всякий випадок.

Стара довго сміялася, слухаючи про кольоровий хрюкаючий йоршик.

— Чесно! — образилася Оля.

— Та  чесно, чесно… — озвалася баба Клава. — Знаю я твого їжака-хамелеона. Він тут не один. Це Хухи до тебе вийшли. 

Бабуся продовжувала витягати продукти з пакету:

— Радій, вони показуються не всім. У Жупанах дві третини села півжиття у цих лісах провели, а ні разу їм Хухи не траплялися. У тобі, значить, хорошу людину відчули. 

— Хух? Що за Хухи?! Ти не розумієш, баб. Воно колір поміняло за секунду!

— Такі вже є ті Хухи. Колір міняти можуть щохвилини. Стане під деревом — зіллється з корою, у траві зробиться зелене, на піску — жовте. Хухи не дуже люблять людей. Так вони ховаються від нас. 

— Ховалися б і далі! Я сама майже колір поміняла. На сивий,  — вже спокійніше бурчала Оля. Бабуся звучала занадто буденно, щоб поряд з нею продовжувати боятися цих самих Хухів.

— Але що то взагалі таке? Привиди?

— Духи лісу вони.

— Типу лісовики?

— Ні. В лісі повно різних духів. Так вже є, що наші піджупанські ліси особливо полюбилися Хухам. Вони не злі. Допомагають, якщо заблукаєш. Ти їх тільки не торкайся.

— Руку відкусять? 

— Станеш видючою, як Олена Омелько.

— Божевільною?

— Вона не божевільна, а видюча, Олю. Бачить світ, схований від нас усіх. Світ духів. Так вирішили Хухи.  Вони її малою особливо любили. Щоразу як ми в ліс по гриби йшли, до неї виходили. Показували, де заховалися боровики. 

— Круто мати свій детектор грибів, але якщо від тебе потім люди як від божевільної шарахатимуться, то якось воно не вигідно, — прикинула Оля. Вона згадала стару сусідку, котра не раз сама як привид вешталася вулицями з відсутнім виразом обличчя, дивлячись у порожнечу.

— Видючих у світі мало. Це дар. Важкий для власника, та корисний для його села. Особливо коли в околиці жодної відьми, як у нас. Хтось мусить виступати перекладачем між духами й нами, щоб мирно жити в цих лісах. Як раз минулого тижня Олена домовлялася з лісовиком за зрубку старих дерев. Не те зрубаєш — потім бійся в ліс ступити.

Оля промовчала. Більше ніж Хухи, її зараз дивувала сама бабуся. Вона говорила про духів без тіні жартів — ніби про давнього сусіда, до вибриків якого давно звикла.

До лісу того місяця Оля зайти більше не наважилася, зате вперше за багато років з власної ініціативи пішла провідати сусідських бабусь. Допомагала їм по хазяйству, розпитувала про місцеві легенди. Виявляється, про Хухів знали всі. Когось вони вивели з лісу, коли Блуд не випускав. Іншого врятували від кабана.

Окрім Олени у селі пам´ятали ще двох видючих за останнє століття.

Один з них — син місцевого коваля, що у міжвоєнні часи переховувався півроку від комуністичних переслідувань в лісі. Після повернення його не наважувалася чіпати навіть влада з району. Хто ж переходить дорогу тому, кого обрали духи?

Ще однією, на диво, виявилася прабабуся Олі. Її дівчина знала лише зі старих чорно-білих фотографій на стіні у сільській хаті.

Видюча пращурка додала Олі відваги повернутися до лісу. Якщо її бабуся була обраною, то і її, може, з доброї пам´яті не зачеплять.

Оля знову щодня йшла на Грибну гору. Тепер уже без інстаграмів та ютубів. Сідала на пеньок та уважно вдивлялася в щілини поміж коріння великого дуба.

Хухи з´являлися майже щоразу. Скільки їх було — Оля точно не знала. Найбільше одночасно показалося четверо. Іноді вони просто блимали круглими совиними очима з-під листя. Іноді підходили майже на відстань витягнутої руки, дорогою змінюючи колір декілька разів. Світло-коричневий як дуб, зелений як мох, попелисто-рожевий як верес. Уважно роздивлялися її, як і вона їх.

Задивившись у совині очі, Оля не раз простягала руку, щоб торкнутися чарівної шерсті. Ось-ось пальці дотягнуться до круглого пухнастого йоршика. Та кожного разу передумувала в останню мить. Отримати дар — можна, віддати — ні.

Пані Олена може й шанована у селі людина, та її туманом оповиті очі тепер викликали у Олі неспокій.

Чи щаслива була бабуся Софія? Чи щаслива пані Олена?

Жити у світі з могутніми духами, не всі з яких бажають тобі добра…

Може, вони усі й так живуть у світі з духами, та невидячі мали право сховатися від цього знання. Пані Олена ж не могла. Вона з ними в одному вимірі навіки.

Хухи однозначно пропонували Олі дар.

В останні тижні літніх канікул вони виринали з нір майже відразу, як бачили дівчину. Підходили близько й тулилися одне до одного під її ногами. Один, найменший, навіть спробував торкнутися її сам, за що на нього відразу накинулися двоє інших.

Виходить, Хухи залишали цей вибір людині.

Так чи ні?

Останнього тижня в Жупанах Оля не спала взагалі. Це питання не давало їй спокою. Скільки духів у Києві? Як виглядатиме її життя, якщо вона зможе їх бачити? Що вона зможе зробити для себе й світу?

У день від´їзду Оля вийшла на галявину з першими променями сонця. Вирішила, якщо до неї вийде більше ніж три Хухи — вона торкнеться їх. Нехай її долю вирішує випадок.

Та Хухи немов сміялися з неї. Вперше за тиждень вийшов лише один, прострибав до пенька й сів у метрі від неї, кліпаючи заспаними очима.

«Вибирай свою долю сама!»

Оля вперто прочекала декілька годин на пеньку… та зник навіть один-єдиний Хух. Просто взяв і розтанув у повітрі, як вони іноді перед нею робили. «Не хочеш — не треба!»

Коли прийшов час вирушати назад, щоб встигнути на поїзд, Оля зрозуміла, що розчарована. Та Хухи не виходили, а стрілка годинника вперто підганяла до села.

У купе не виявилося нікого більше. Помахавши у вікно бабусі, Оля знову вклеїлася в телефон. Геть розчарування! Максиме, я їду назад!

Потяглася за рюкзаком. Де вона діла навушники?

— Ой! — засунута наосліп рука схопилася за щось м´яке й шорстке. Оля відсмикнула долоню, гадаючи, який це знову дивний сувенір упакувала їй непомітно баба Клава. Рипнула блискавка на її лимонному фірмовому Канкені.

— Ну привіт, — після паузи озвалася нарешті Оля.

— Мурр, — відповів з рюкзака, весь лимонний, найменший з Хухів.