Байки,  Оповідання,  Слов‘янські байки

Як стати відьмою?

      Вірин план був не без вад. 

Вітер зловісно загудів у темному проваллі, передвіщаючи їй, Вірі, проблеми. Потрібно було повернути назад у село ще коли зненацька на узліссі розрядився телефон, єдиний ліхтар при ній. 

– Ніч ясна. Он як місяць повний сяє, – Віра бадьоро закрокувала стежиною вверх схилом гори.  Розмовляла з собою вголос, щоб не чути звуки нічного лісу.

Місяць залишався на її боці ще лише чверть години, дозволяючи забрести глибше у хащі. 

Чим далі, тим сильніший здіймався вітер. Небо затягло хмарами, десь далеко гримнуло раз, другий.

Віра прикусила губу й закрокувала швидше. Немає чого лякатися, гадаючи, що за нечисть може чигати ночами на самотню дівчину в лісі. 

Вона добре знає цю нечисть поіменно. І саме до неї й прийшла вночі одна. Тому нема що тепер лякатися.

Переконування діяли недовго. Коли гримнуло прямо над Вірою, дівчина з криком зірвалася на біг, ігноруючи всі колишні старання географа на уроках з безпеки та першої допомоги.

«У грозу не можна бігати. Не можна ховатися під деревами».

Легко отаке розповідати, коли не очікуєш від природи чогось страшнішого за блискавку.

* * *

Олеся росла на вченнях пані Олени, бабусі її найкращої подруги. Вони з Софійкою жили поряд і були удвох завжди і всюди з шести років. Ходили до одного класу, разом їздили у дитячий табір, разом робили домашні завдання – усе разом. Коли пані Олена захворіла й місяць лежала у міській лікарні, Вірині батьки забрали Софію до себе й піклувалися як про другу дочку.

А пані Олена з дитинства відносилася до Віри як до своєї ще однієї внучки. Обом їм розповідала казки про мавок, домовиків, водяних, про Іванову ніч. Дівчата росли та байки змінювалися серйознішими вченнями. Як зняти прокльон, як піймати собі помічника-коловертія, як зварити чар-зілля. 

Віра разом із Софією проходила школу пані Олени з десятирічного віку. Пропускала дискотеки, щоб шукати у лісі трави, що знайти можна лише вночі. О четвертій ранку босоніж збирала по краплі росу на еліксири. Напередодні випускних екзаменів разом з Софією сімнадцять годин варила лікувальне зілля для однієї з клієнток пані Олени.

На Софіїв вісімнадцятий день народження Віра також брала участь у її ініціації на Лисій горі під Києвом. Раділа за подругу як за себе. 

Їхня спільна мрія про відьомство нарешті починала здійснюватися.

От тільки на Вірин день народження Лисої гори не було.  Пані Олена спекла торт і витягла гарно впакований подарунок.

Віра дивилася на вісімнадцять вогників на торті й не могла себе змусити посміхнутися. 

А де її ініціація?

Софія була відьмою за народженням. Кров віщунів текла у жилах її предків багато століть. Віра ж не мала ілюзій щодо своєї нечаклунської генеалогії – пані Олена вже давно це підтвердила. Та вісім років інтенсивного курсу відьомства змусили повірити, що і її, Віру, пані Олена готує до особливої долі. До долі робленої відьми.

Потайки Віра з жалем думала про те, що все життя буде підвладною подруги, природньої відьми. Гадала, як це вплине на їхню дружбу. 

Та що зробиш. Так лягла карта. За мрії треба розплачуватися. Її  спосіб отримати Силу — стати робленою відьмою при Софії. Все ж краще, ніж віддати душу нечисті за право чаклувати. 

У свій день народження розлючена Віра гримнула дверима квартири пані Олени, залишаючи за собою і подарунок, і запалені вісімнадцять свічок на торті, й заплакану Софію.

Пані Олена стояла на своєму – вона не бажає своїй любій Вірі долі робленої, підвладної відьми.

Віра у німій тиші перевела погляд на Софію. Подруга ховала від неї очі. Чи не вона підбадьорювала Віру у її планах на відьомську кар’єру?

А до чого тоді всі ці роки занять, відьомські книги, до чого недоспані ночі в лісах та полях?

Що тепер розповідати ці байки про любов як до внучки? Її, Віру, пані Олена просто використала, щоб заохотити менш рішучу Софію до її відьомського призначення? 

Софія завжди йшла за Вірою. За нею та лише через неї підіймалася вночі на шабаші, разом з нею зубрила заклинання та вивчала рецепти зіль.

Віра стисла зуби, аж заскрипіли. Вона ще покаже їм.

Недарма роками вчилася. Куди більш наполегливо, ніж Софія. Перечитала всю бібліотеку пані Олени. 

Віра знала – був ще один спосіб стати відьмою. Справжньою відьмою, а не робленою іншої відьми чи нечисті. Спосіб міфічний та ризикований. Якщо піде не за планом, вона попрощається зі здоровим глуздом. 

Та вже й так пішло не за планом. Віра не хотіла проживати своє життя без чарів після восьми років мрій та старань.

Ось і забрела у нічний карпатський ліс напередодні грози.

Саме тут була та сама Прірва з книг баби Олени. Тут жив Він – її останній шанс. 

Спотикаючись о каміння, Віра на повному ходу вбігла у Шешорівське провалля.

Нарешті.

Місяць визирнув на хвилину з-за хмар, посріблив гладь маленького гірського озерця глибше у прірві. 

Віяло сирою землею. Вітру у проваллі зовсім не було. У мертвій тиші лише краплини вологи капали з нависаючих скель у озеро.

– Кап, кап, кап, – на кожен звук серце завмирало від страху.

Віра зібрала рештки рішучості й покрокувала до озера. Зняла рюкзак. З нього визирнула голова купленого у селі чорного півня. 

Віра за шию схопила пернатого й витягла з рюкзака. В іншій руці затисла ритуальний ніж пані Олени, що все ще залишався у неї.

«Я зможу, це лише м’ясо», — лезо з тремтінням наближалося до півневої шиї, виблискуючи у місячному сяйві.— «Це просто ритуал».

З гори у провалля впав камінь.

Хлюп! Шубовснув у бездонне озеро, каламутячи прозору навіть у світлі місяця воду. Рука сіпнулася від раптового звуку, півень вирвався й щосили замахав крильми, відлітаючи на декілька метрів убік. 

Віра вилаялася й побігла за ним. Боляче вдарилася коліном о камінь, намагаючись дострибнути до півня. Та  чорне вночі у темному проваллі знайти нелегко. Потираючи коліно, Віра наосліп різко витягла руку й вхопила півня за шию. 

«Попався!»

Дівчина міцніше стисла ніж у другій руці, готуючись нанести удар. 

Затріпотіли крила. 

Десь на іншому боці озера.

Віра заклякла з занесеною для ритуального удару рукою. Так і сиділа, рахуючи удари серця, доки місяць вкотре не визирнув з-за хмари.

Те, що піймала Віра, виявилося тонесенькою ногою, що їй сягала лише до коліна. Віра підняла голову вище, продовжуючи стояти навколішки. Тонесенькі короткі ноги переростали у такий же маленький тулуб у мішковині. Далі з копни сірого від бруду, заплутаного волосся визирала коротка шия. Віра затримала погляд на масивній щелепі, знаючи, що буде вище.

Він мовчав. Віра повільно розімкнула пальці на нозі володаря прірви.

Чому ж не дивишся на мене? – прірвою пронеслося ехо.

– Бо знаю, хто ти, — наважилася подати голос Віра: тоненький, майже писклявий, та тихий як шелест вітру.

Знаєш… – вдруге покотилося ехо поміж скель. 

Вірі здалося, що звук іде не від істоти перед нею, а з озера.

До мене приходять лише божевільні. Чого ж тобі боятися? Вдруге розуму не втратиш. 

Віра спробувала сковтнути, та у сухому горлі слини не було зовсім. 

Справді, чого їй боятися? Сама ж казала – краще збожеволіє від побаченого, ніж відмовиться від мрії.

Сантиметр за сантиметром підіймала погляд вище. Удвічі більша за решту тіла голова не видала більше й слова. 

Бездонник — дух провалля, душа самогубця, володар цілющого озера — зараз вирішить її долю.

Ще мить — і все. Принесуть їй безодні цих чорних очей талант Віщунки чи божевілля? 

Вірин план і справді був не без вад.

Ось і вони — два темні провалля на величезній голові. З Віри немов душу почало висмоктувати у ці прірви. 

Закрутилося. Завертілося. Почорніло.

* * *

— Василь!

«Бездонник не дарує Силу. Вона є у кожному з нас. Дехто з народження має талант цю силу пробудити, у більшості вона спить поколіннями. 

Зустріч з безоднею в очах духа прірви дозволяє зазирнути у безодню власної душі. 

Дехто віднайде там свою силу й повернеться іншою людиною. А хтось навіки заблукає у недрах власного Я й розпрощається з розумом», — тринадцятирічна Віра, читаючи ці рядки й подумати не могла, що у вісімнадцять зазирне у вічі безодні, шукаючи там себе.

— Василь!!! Ходи сюди, де ти є? Де ти ходиш? — хриплий голос удруге розсік темряву.

— Шо ж це є. Ше одна… 

— Пороблено їм всім. Шо вони сюди шастають ночами… Ей, мала! Чуєш мене, мала?

Хтось затряс Віру за плече.

— Що ти нею як мішком теліпаєш, дай я, — озвався другий голос. 

На Віру вилили льодяної води. Темрява зникла зовсім. Очі запекли від світла.

— От як треба, — задоволений голос належав  бородатому пану років сорока, що тримав прив‘язану вівцю.

— Мала, вам шо, всім спати нема більше де? — ще один дядько, без бороди, зате з вусами, допоміг їй припіднятися.— Шо не підеш шукати вівцю-втікачку, завжди тут натрапиш на когось.

— Хтось ще сюди приходив уночі? — невпевнено подала голос Віра.

— Таки так. Принаймні раз на дві повні приходять. Іноді цілими групами. 

— І як? Щось цікаве знаходили?

— Так само як і ти, — хором засміялися добродушні селяни. — Начитаються місцевих казок в Інтернеті й біжать шукати Бездонника. Силу відьмацьку їм подавай як у всяких гаррі-поттерів. Потім розчаровані топлять горе пивом у нашій корчмі. Ми, загалом, не проти. Хоч якийсь прибуток на туризмі. 

— Знайшов хто?

— Га?

— Силу відьмацьку знайшов хтось? Чи збожеволів? 

Селяни переглянулися. Їхні очі виразно казали: «Ще одна пришелепкувата з міста на нашу голову… може хоча б при грошах». 

— Та яка сила. Бездонника й не зустрів ніхто ні разу. То легенда є.

Віру вже з куди меншою церемонністю підняли й поставили на ноги, відвели у село. 

Дівчина всю дорогу мовчала. У селі попрощалася з дядьками. Корчма була ще закрита, тому Віра сіла поряд — під сараєм, згадуючи деталі ночі. 

Приснилося їй чи справді там був Бездонник? Якщо він до неї вийшов, вона мала вже бути Віщункою чи не сповна розуму. Віра прислухалася до себе, вишуковуючи ознаки божевілля чи Сили. Як взагалі відчувалася Сила?

Інтуіція мовчала. Зате озвалася простуда —  аукнулася ніч на вогкій землі провалля.

— Чхи!!!

— Здоров‘ячка, пані відьмо, — чемно озвався кіт з паркану. Віра подивилася на вусатого й голосно, від всього серця засміялася. 

Бездонник все ж насправді вийшов до неї…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *