Той, що в скалі сидить

У селі Волошна грім посеред ясного неба — звична справа. 

— Щезник прийшов, – декларує баба Орися, не відволікаючись від своїх спиць.

Невидимий син гір навідувався у село щочетверга споконвіків. Грім рокотів десь здаля у горах, а тоді прокочувався долиною, над дахами школи, сільради та затихав за будинком отця Василя. 

Марія підняла голову від брудного посуду й подивилася у вікно. Вона вибралася у Волошну вперше за п’ять років і вже й забула за цю місцеву легенду. 

Студентці фізфаку не личить вірити у таке. Професорам КНУ  однозначно  вдалося б  пояснити Волошинську аномалію у науковий спосіб. Та в них могли б виникнути певні труднощі з доводами, чому вона трапляється лише по четвергах. 

Нелегко далося б їм наукове пояснення й сопілки, що грає опівночі у Ярилових скелях на Магурі поряд з селом. Марія й сама її чула малою. З ближнього до лісу краю села долинає  ехо сумної мелодії. 

Про те, що то Щезник, дух гір, навідується на могилу своєї нареченої, Марія чула ще з дитинства. Сумну історію про трагічну смерть дівчини Олени, котру заманили у болота заздрісні навки. Бо вкрала серце того, кого вважали своїм.

— Пора б йому знайти когось нового вже, нашому Щезнику. Він оплакує її відколи я себе пам‘ятаю. 

— Відколи я малою була, — посміхнулася у відповідь бабуся. — Та що то є для вічного духа — декілька людських життів. 

— І все-таки. Оленка вмерла молодою. Не так вони й довго разом були. Поминає він її довгувато. 

— Не нам судити серця безсмертних.

* * *

Марія поклала волошковий вінок на невеликий камінь. Саме тут, вважали місцеві, лежала Оленка. Волошкові вінки для нареченої духа гір вона плела й у дитинстві. 

Дивно, що Марії вперше прийшла ідея піти на кладовище в четвер. В дитинстві сили природи вона шанувала більше й боялася,  не наважувалася порушити сумні побачення.

Молилася інколи на ніч саме до Щезника, а не до ікон. Місцевий дух здавався реальнішим та своїм. Коли бабуся хворіла, Марія ставила свічку іконі святого Миколая у церкві отця Василя, але потайки також занесла улюблені шоколадні цукерки до скель. 

— Вилікуй бабусю і я твоїй Оленці вінки плести буду, — пообіцяла семирічна Марійка, залишаючи пакетик з «Ліщиною» на камені перед входом у лабіринти скель.

Бабусі стало краще і Марія сумлінно продовжувала ставити свічки Миколаю та плести вінки Щезниковій нареченій, так і не знаючи, кому з них завдячує виконаним бажанням.

У скелях здаля зарокотіло. Голосніше й довше, ніж зазвичай. 

— Лютуєш, що я заважаю? — Марія прислухалася до грому, що не вщухав у далині. 

Вперто продовжила стояти біля каменя.

Піднявся вітер і в ясному небі двічі блиснуло. Марія мовчки слухала, як гуде й свистить вітер, гримить грім. І як голосно барабанить серце у вухах.

Не витримала й повернула до бабусиної хати. Як зачинилися за нею двері, тоді тільки пролетів над селом рокіт грому. Над дахами сільради, школи та за хату отця Василя. 

Того літа у полі, де їх рвала на вінки Марія, більше не зацвіли волошки.

Щезник не бажав зайвих очей на своїх побаченнях з нареченою.