• Щоденник автора-ілюстратора,  щоденник письменника

    Піймати ідею за хвіст

    “У мене немає ідей. Вмію добре й багато робити, та вигадувати, що саме робити – не моє”, – зізналася мені подруга.

    Ми сиділи в улюбленій кав’рні у краківському історичному районі Кажімєж. Не пам’ятаю, що я тоді відповіла. Здається, просто розгублено покивала. Та її ремарка запустила в мені довготривалий процес роздумів у фоновому режимі.

    Як же здобуваються ідеї і чому у мене їх мішок, а моя талановита й розумна подруга не має жодної?

    Ідея, амінь

    “Як ви це вигадали?” – завжди одне з перших питань на інтерв’ю з письменниками, сценаристами та іншими творцями.

    Культ ідеї панує зараз і в інших сферах діяльності. Мені траплялися письменники-початківці, що не пишуть, доки не вигадають свого “Гаррі Поттера” (я й сама такою була), та підприємці-початківці, котрі не стартують, доки не надумають новий Google чи Amazon.

    Так ми перекладаємо відповідальність за бездіяльність.

    “Я просто не можу знайти ідею, яка б мене запалила”.

    “Мені нічого путнього на думку не спадає. Я не творча людина”.

    Існує оце благоговіння перед ідеями, немов їх роздають з мішка лише обраним щасливчикам кому на потилицю впаде яблуко.

    І це ілюзія.

    Не допомагають впоратися з міфом і самі письменники та інші представники творчих професій. На питання про свої ідеї вигадують гарні історії про “Еврику”.

    Та я і сама так робитиму. А що? 🙂 На те ми й автори: показувати звичні речі з незвичних сторін та додавати їм балів по шкалі атмосферності.

    Але от насправді у процесі вибору ідеї немає нічого такого, що доступне лише обраним.

    Увага, заходить Король

    Самі ідеї – це магія у чистому вигляді, звичайно. Та вже щоб ухопити таку чарівну вигадку за хвіст, диплом Хогвартса мати не потрібно. Чарівні музи зовсім не вважають нижче своєї гідності брататися з нами, простими маглами.

    Обожнюю “Велику магію” Елізабет Гілберт, де вона ілюструє механіку здобуття ідей. Якщо вам хочеться краще пізнати процес, візьміться за цю книгу. Одного посту на блозі мало, щоб це описати.

    Я ж хочу сказати трохи про інше.

    Декілька років тому я й сама зі своїми ідеями носилася. Кожна з них була немов із золота лита й пафосно напівлежала на троні в моїй уяві.

    А я пританцьовувала довкола місяцями, а то й роками, намагаючись наблизитися й ухопити ідею за хвіст.

    Та чим більше я занурювалася у регулярний процес творчості, тим тьмянішими здавалися смарагди на коронах моїх геніальних задумів.

    Недарма ідею не запатентуєш. Королює не вона, а сам процес її втілення.

    Усі мої концепції дуже змінювалися від першого уявлення до моменту завершення.

    Так завжди: щось коригує реальність, щось натикається на обмеження наших вмінь чи навпаки нові вміння відкривають перед нами двері нових можливостей, як ці ідеї втілити. А зверху це все поростає варствами ще кращих ідей.

    Перше уявлення – це просто пункт А, відправна точка творчого процесу, який у результаті може привести в зовсім незвідані й неочікувані місця.

    І тоді, можливо, ваша ідея оповідання раптом побачить цей світ як сценарій фільму, а серія відкриток стане поштовхом до створення цілого казкового світу.

    Мене з пункту А до пункту Я творчого процесу, будь ласка

    Ідеї – не переломний момент, а просто частина творчого процесу. Зараз, коли я постійно щось створюю, вони охоче відвідують мене все частіше.

    Ми зустрічаємося з ними на прогулянках, у відпустці, коли дивимося разом фільм чи слухаємо гарну пісню. А іноді й просто буденно сідаємо за стіл з кавою та генеруємо з десяток нових концепцій. Деякі з них рік терпляче чекають на свою чергу, інші з часом випаровуються й летять до іншого творця.

    Мені не шкода, адже нові ідеї часті гості й у моєму домі.

    Більшість з них з’являється на світ просто як питання до себе або побажання. Сюжет та візуальна мова приходять вже потім. Процес запускає часто всього одне речення.

    “Хочу законсервувати на пам’ять теплі спогади з дитинства у селі з бабусею і дідусем”. Так з’явилася моя книга-картинка “Елла”.

    “А що буде, якщо додати у сучасну Україну трішки древньої магії та поселити персонажів міфології поряд з людьми?” У відповідь на це запитання почали з’являтися Слов’янські байки.

    Книга-картинка “Міо” ж була антитезою до “Елли”. Хотілося створити щось зовсім інше. Так після кольорової і теплої реальної історії веселої дівчинки з’явився інтровертичний та несміливий Міо, що живе у чорно-білому світі, сповненому незрозумілих чарів.

    Я не хочу сказати, що ідея цінності не має зовсім. Якщо приставити драбину не до тієї стіни, не має значення, як високо ви нею заберетеся. Та краще зробити трохи зайвих рухів, ніж стояти під стіною й гадати: “чи туди я лізу?”

    Найкраще цьому навчить дія. Якщо пройти всю дорогу до кінця й випустити реалізовану ідею у світ, можна зрозуміти, що ви промахнулися повз ринок. Можна ще у дорозі побачити, що вам з такою ідеєю – в різному напрямку…

    Чим більше таких мандрівок, тим краще потім спрацьовує “впізнавання” саме своєї Ідеї, тому кожна з них варта потраченого часу. Навіть якщо вкінці саме цієї мандрівки не чекає Оскар, Нобелівська премія чи титул Старт-ап року.

    Ми не знаємо наперед, що вийде з тієї чи іншої ідеї. Чи вистачить у нас вмінь реалізувати її так як треба, впертості, щоб дотягти до кінця. Як сприйме її світ, чи зійдуться на небі зірки, що відповідають за везіння. Це все лежить у тіні невідомого X.

    Та не потрібно перекладати відповідальність за всі ці змінні саме на ідею. Вона просто пункт А.

    У житті гарантій не буває. Якщо ви плануєте братися лише за гарантовано геніальні й укінакальні ідеї, ризикуєте прочекати до старості.

    І навіть якщо вам все ж спаде на думку щось таке неймовірне, краще ж бути на той момент людиною, яка вже вміє й реалізувала не одну ідею – хіба ж ні? 😉

    Усім легкого пера!

  • Щоденник автора-ілюстратора,  щоденник письменника,  щоденник читача

    Новий розділ

    За нами шалений рік з сюжетом для нового антиутопічного серіалу на Netflix. Та у всесвіті Кави і Літератури вся драма лише на сторінках текстів та ілюстрацій.

    Прощавай, 2020. Що вдалося та не вдалося?

    То що ж трапилося у 2020-му у контексті літературного проекту?

    Вдалося…

    – З’явився цей блог. Створила я його рівно рік тому, у січні 2020, хоча перші регулярні статті та оповідання публікувалися вже в березні.

    – Я пройшла декілька літературних курсів: між іншим, також один тижневий курс у Карпатах. Найбільшим набутком освітньої програми 2020 були знайомста з іншими письменниками — початківцями й ветеранами.

    – Написала серію оповідань на основі міфології та започаткувала серію оповідань про Індію. Більшість з них є на блозі.

    – Завершила свою першу книгу-картинку та створила в експрес-темпі проект другої на конкурс.

    – Занурилася таки нарешті у вивчення й аналіз книжкового ринку очима письменника та автора книг-картинок.

    – Зробила творчі літературні канікули на хуторі під лісом (хоча по факту вийшли вони більш для натхнення та нових ідей, ніж літератури)

    – Я нарешті вийшла з письменницького блоку та писала цього року у рази більше, ніж за минулих декілька років.

    А що ні?

    – Мені не вдалося особисто зустрітися та показати свою книгу-картинку видавцям на книжковій ярмарці у моєму місті. Хоча я й встигла завершити її вчасно, ярмарку відмінили через вірус.

    – З тієї ж причини не вдалося побувати на Болонській ярмарці дитячих книг, на яку хочу потрапити вже декілька років.

    – За тим же сценарієм не зрослося і з планом поїхати на літній тижневий курс книжкової ілюстрації в Італії.

    – Я не завершила цього року писати повість (хоча, здавалося б, каратнин – лише сидіти й писати). Декілька разів міняла стиль та жанр книги, переписувала план та переосмислювала сюжет, вигадувала заново біографії персонажів. Та цього року все ж не склалося з довгими літературними формами. Продовжимо осаджувати цю Трою в 2021.

    Привіт, 2021 або Що далі?

    Перед Новим роком я традиційно сіла аналізувати минулий рік та планувати новий. Довго й натужно виписувала свої “хочу”, “варто”, “треба” та вигадувала, що нового робитиму.

    А потім мені вперше захотілося викинути свій черговий наполеонівський новорічний план геть і замовити Всесвіту у Новорічну ніч лише одне: творити й далі. Продовжувати творити, як і минулого року, але трохи більше, трохи краще.

    А експерименти та творчі досліди… вони і так будуть. У мене без них ніяк, з планом чи без.

    Щоб не лити одну воду, залишу тут все ж декілька конкретніших пунктів.

    – Наприкінці року я зацікавилася літературою для дітей і почала декілька коротших та середньої довжини проектів з цим пов’язаних. Продовжу з цим у першій половині року.

    – 2020-ий розклався дуже непропорційно на два ілюстраційно-книжкові проекти: 9 місяців на “Еллу”, 2 на “Міо”. Надіюся, що у 2021 вийде трохи краще та трохи більше. І трохи швидше 🙂

    – Минулий рік був для мене переломним у плані написання художніх творів. Сподіваюся, що 2021 принесе цих творів трішки більше. Серія міфологічних оповідань впевнено крокує з нами у новий рік. У планах також відновлення серії Індійських байок та нові літературні проекти.

    Основна літературна ціль 2021-го: більше регулярної письменницької практики.

    Усім цікавих книжок!

  • Щоденник автора-ілюстратора,  щоденник письменника

    Створення першої книги-картинки. Мій досвід

    Деякі ідеї зріють роками.

    Для мене однією з таких була дитяча ілюстрована книга про Еллу.

    Перші скетчі до неї я створила у липні 2019. Та історія цієї книги почалася задовго до того літа.

    Можливо, на початку 2018, коли з’явилася ідея намалювати один зі своїх улюблених дитячих спогадів.

    Або ж літом 2017, коли я вирішила, що хочу ілюструвати власні історії.

    Чи це було у 2016, коли знову взяла в руки олівець після кількарічної творчої кризи та загорілася ідеєю ілюструвати книги?

    Чи вона починається вже у тому селі, про яке йдеться у “Еллі”?

    Деякі мрії справді виростають разом із нами 🙂

    Ілюстрація до “Елли”

    Одже, перші скетчі для Елли я почала малювати у липні 2019, а готові ілюстрації склала у макет книги наприкінці вересня 2020.

    Липень 2019 і вересень 2020.

    Між ними понад рік сумнівів, помилок та невдало проведених ліній. І стільки ж маленьких перемог, щасливих вечорів над книгою та досвіду “з поля”.

    Бралася я за цю одісею з думками лише про результат. Про книгу, яку триматиму в руках та автором якої буду… А вона навчила мене, що творчість (ілюстраційна, та й письменницька теж) — це про процес, а не результат. І як цей процес полюбити.

    Здається, ніби й боком обходила весь цей фарш із соціальних мереж про досягнення, планування, цілі та результати за тиждень. А все ж зачепило сліпою кулею.

    Хотілося покрокового плану, хотілося результатів.

    А тут на тобі — творчий процес.

    Можна дві години вигулювати одне речення. Або весь ранок попивати каву та залипати у білу стіну в очікуванні, коли ідея залетить у вікно. Чи до третьої вночі вдесяте перемальовувати дерево, щоб знайти ідеальну форму і відтінок стовбура.

    Ось так 15 місяців я вчилася покори.

    Ілюстрація з “Елли”

    Як виглядав цей час у цифрах?

    Чула, що кожен творець завжди знаходиться в одному з двох станів: “я — геній” та “я — бездарність”.

    Як це виглядало у мене протягом роботи над “Еллою”? За цей час у було:

    – 2 місяці “канікул” від книги,

    – приблизно стільки ж неефективних місяців, коли канікули були вже у музи,

    – і ще стільки ж чарівного часу, коли я книгою жила й дихала: прокидалася з думками про неї й бігла малювати ілюстрації та засинала над ними ж.

    Уся решта з 15 місяців обійшлася без вигуків “Еврика!” чи “Що ж воно таке криве?”. Одним словом, більша частина творчого процесу — це все ж рутина.

    У той же час я малювала ілюстрації до інших проектів, писала оповідання, працювала над повістю. Та книга про Еллу однозначно була пріоритетом року.

    Ілюстрація до “Елли”

    Як виглядала робота над книгою-картинкою?

    Як це робиться в теорії, я знала доволі добре. Все ж вивчала тему до того два роки. Та сама ідея не просто намалювати серію ілюстрацій, а розповісти цілу історію картинками, переростала мене доволі довго.

    Тепер можу сказати, що варто було не зволікати та взятися за це якомога раніше. У процесі створення книги я кожного місяця дізнавалася більше, ніж за два роки підготовки та вивчання теорії. І навіть здобута інформаційна база не вберегла мене від відчуття, що блукаю в темряві навпомацки.

    Чи можна було впоратися з книгою-картинкою швидше?

    Однозначно.

    У цьому я переконалася вже з наступним проектом книги, видавничу пропозицію до якого підготувала за 2 місяці.

    Та “Елла” для мене була особливою. Це моя власна історія і перша омріяна ілюстрована книжка.

    Хотілося віддати їй все. Я перемальовувала ілюстрації, шукаючи найвдаліший ракурс. Довго бавилася з палітрами, підбираючи та десять разів змінюючи барви. Тижнями “медитувала”, вимальовуючи листки на деревах, переписувала текст, вигадувала все нові й нові деталі. Одним словом, творчим людям однозначно потрібен дедлайн, інакше роботу можна правити до безкінечності, що я й пробувала робити. 🙂

    Я так хотіла взяти в руки свою завершену книгу, коли починала. А в результаті найважчим у ній було намалювати останній штрих і дати собі слово, що він таки останній.

    Ілюстрація до “Елли”

    Що далі чекає на Еллу?

    Мабуть, ще не одна правка та тривала подорож віртуальними каналами електронних скринь.

    “Елла” пірнула у видавничий світ, шукаючи свій дім — і її, мабуть, на цьому шляху чекає не одна пригода.

    Я ж пірнаю у наступну історію, яка проситься на папір: переживати пригоди разом з новими персонажами.

    Всім легкого пера!

  • Щоденник автора-ілюстратора,  щоденник письменника

    Літературні підсумки 4/2020

    Привіт, Світе!

    Четверта чверть 2020 пролетіла повз мене зі свистом. Від Дня Всіх Святих до Нового року всі довкола жили й дихали святами, рахуючи дні до завершення цього божевільного року.

    Хоча цей квартал за відчуттями був найкоротшим у році через свята, все ж вдалося виконати декілька важливих цілей. Основних подій у літературному плані за ці три місяці дві: друга книга-картинка та курси про книги для дітей.

    Попередні звіти лежать ось тут: квартал 1/2020,  квартал 2/2020, квартал 3/2020

    Нова книга-картинка

    Після завершення у третьому кварталі своєї першої книги-картинки, у жовтні я почала роботу над новою.

    Хотілося зробити щось зовсім інше та робити це інакше.

    Над книгою про руду дівчинку Еллу я товклася понад рік, тому з новим проектом однією з цілей було закінчити його якнайшвидше.

    Інші дві цілі для нової книги – спробувати щось нове у стилі й у тематиці. Так на світ з’явилася паранормальна історія про сумного хлопчика Міо.

    Цього разу я вирішила не завершувати всю книгу відразу, а довести її до етапу “видавничої пропозиції”. Книги-картинки зазвичай надсилають видавництвам як незавершені макети, щоб можна було легше внести правки.

    З Еллою я свідомо вчинила інакше – хотілося пройти повний шлях від початку до кінця, щоб зрозуміти, як це – написати та проілюструвати книгу-картинку.

    Що ж таке ця видавнича пропозиція книги-картинки?

    Це макет усіх сторінок майбутньої книги, з текстом + сторібоардом (план книги зі скетчами усіх сторінок) + трьома завершеними ілюстраціями.

    Щоб підігнати себе, я знайшла конкурс, куди такий проект можна було подати. Часу на все залишалося два місяці. Останні два дні я зі своїми ілюстраціями навіть ночувала, зате проект вдалося вислати за день до дедлайну, через що собою дуже пишалася.

    Навчальне

    Паралельно зі створенням книги-картинки у четвертому кварталі я також вдарилася у навчання.

    Рішення піти на літературний детокс після арт-блоку у третьому кварталі виявилося вдалим. Поступово я знову відчула потребу вбирати в себе як губка знання, а потім і писати.

    Спершу був курс на Masterclass-і, потім місячна програма від Litosvita. Обидва про книги для дітей. І навіть не зовсім випадково 🙂

    На ура пішли також курси з ілюстрації на Skillshare.

    Перед кінцем року та після вдалого проекту щк однієї книги-картинки однозначно відкрилося друге дихання. Почали зазирати ідеї нових проектів.

    Захотілося експериментувати зі стилем в ілюстрації, спробувати нові техніки та матеріали.

    Навчальне до квадрату

    Ще наприкінці третього кварталу я почала відвідувати художнє студію, щоб притиснути себе до стінки та все ж взятися більше малювати “аналоговим” способом: фарбами, а не на комп’ютері.

    У результаті, ми познайомилися з акрилом і разом почали створювати новий сюрреалістичний світ.

    Студія, на жаль, вже через місяць оголосила карантин, що й досі триває. Та я з нетерпінням чекаю на її відкриття, щоб знову зануритися у світ акрилового сюрреалізму. Це той випадок, коли матеріал сам нашіптує мені історію. Самій цікаво, у що виллються ці експерименти.

    Оповідання

    У четвертому кварталі, після літературного блоку в третьому, я також поступово повернулася до писання оповідань. Використовуючи успішний досвід з книгою-картинкою, вирішила й тут шукати конкурси. Через це оповідання на блог потраплятимуть не всі або ж не відразу: згідно з умовами конкурсів, більшість творів не можна публікувати в інтернеті до оголошення результатів. Проте частину оповідань я все-таки писатиму для блога, а також тут і далі з’являтимуться історії “з кухні” письменництва. Зараз готую матеріал про процес створення книги-картинки.

    Усім легкого пера!

  • Щоденник автора-ілюстратора,  щоденник письменника,  щоденник читача

    Літературні підсумки 3/2020

    До кінця року залишилося лише три місяці. Час ділитися проміжними підсумками за третій квартал року.

    Попередні звіти лежать ось тут: квартал 1/2020 і квартал квартал 2/2020.

    Книга-картинка

    Найбільший прогрес у цей квартал відбувся з моєю книгою картинкою.

    Я її нарешті закінчила. 🙂 Проект склала докупи у макет книги 27 вересня.

    Детальніше про процес створення дитячої ілюстрованої книги та які на неї далі плани, напишу окремий пост.

    Оповідання, блог та книга

    Для тих, хто заглядає на мій блог регулярно, не секрет, що третій квартал у мене був менш ефективним у літературній сфері. Менше постів, менше оповідань, менше літературних новин.

    Оскільки я створила цей блог, щоб розповідати чесно про подорож до публікації, то місце тут не лише підсумкам успіхів.

    Після успішного другого кварталу, коли я створила цілу серію оповідань, третій я починала з головою у хмарах і планом створити до кінця року нарешті чистовик своєї книги. Дедлайн був чіткий, адже я планувала подати рукопис на літературний конкурс.

    На той момент я вже рік активно збирала й вивчала матеріали до книги, декілька разів переписала план роману й біографії головних персонажів, написала три розділи, проконсультувала й доповнила свій сюжет у літературній школі.

    Все вказувало на чудовий старт. Просто сідай і пиши.
    І ось тут на сцені з’являється “але”.

    Просто сісти й написати не вийшло.

    Я заводила будильник з нагадуванням, старалася писати в один і той же час зранку чи ввечері, навіть в обід. Ходила з диктофоном гуляти, щоб начитувати книгу на нього. Я провела години зі своїм коачем, аналізуючи й плануючи процес написання книги та чому він застиг на місці. Оголошувала власні челенджі на своїй Мастермайнд-групі. Не виходила з дому без зошита та ручки.

    Я намагалася обдурити саму себе. Спершу сіла писати щоденники, щоб запустити звичку писати. Потім в останній момент вирішила повністю перевернути догори дригом сюжет. Я пробувала писати вдома, у кафе, на комп’ютері, айпаді, у записнику. Навіть купила звичайні шкільні зошити у лінійку, схожі до тих, у яких писала історії в дитинстві. Загалом — будь-який каприз для внутрішнього творця.

    Але внутрішній творець кривив носом, відвертався й ігнорував мої потуги. За місяць експериментів я витиснула з себе всього декілька сторінок тексту.

    Невдача з книгою вплинула й ширше — за весь квартал мені вдалося завершити лише одну статтю на блог. Я написала півтора оповідання і навіть на декілька тижнів випала з роботи над книгою-картинкою.

    Ці війни з собою так висмоктали, що у результаті після серпневої відпустки я вирішила відпустити цю ситуацію й дозволити собі просто не писати, не тиснути на себе. Весь вересень я займалася виключно ілюстрацією, оминаючи літературу по широкій дузі. Жодних майстер-класів, книг про письменницьку майстерність, навіть майже жодних оповідань. Я просто відійшла убік і дозволила собі про це не думати у надії, що апетит з’явиться сам.

    Навчання й експерименти

    У вересні я продовжила свій процес дослідження дитячих книг-картинок. Цього разу під лупу потрапила міська бібліотека, що повернулася до роботи після карантину. Аналізую книги, одне видавництво за раз, починаючи зі своїх улюблених видавців.

    У тому ж вересні я пішла у нову художню студію (вкотре), щоб більше малювати на папері новими матеріалами. Не все ж Діджітал. І перший мій проект – акриловий та (хто б сумнівався) на основі нашої міфології. От тягне мене туди.

    Що далі?

    Після внутрішніх літературних воєн я вирішила повернутися назад до формату оповідань хоча б до кінця року.

    Найближчим часом починаю роботу над новим проектом дитячої книги. на світ проситься одразу декілька тем. Цього разу поставила перед собою короткий дедлайн, так що до кінця року димітиме я від роботи.

  • Щоденник автора-ілюстратора,  щоденник письменника

    Що таке мастермайнд і навіщо він творчій людині?

    Термін Mastermind як той відомий всім дзвін — всі чули, але що воно за звір?

    Люблю експериментувати з процесами та шукати ефективніші способи досягнення своїх творчих цілей.

    У певний момент зі всіх шпарин соціальних мереж полетіли оди цьому методу.
    І я задумалася, чи зможу взяти з нього щось для себе, щоб краще-швидше писати та малювати дитячі книги?

    Одже, одного разу пізньої осені захотілося спробувати творчий мастермайнд…

    Для початку, що ж таке Мастермайнд?

    Це група людей на схожому етапі розвитку та зі схожим рівнем амбіцій, які регулярно зустрічаються, щоб звірити показники своїх ментальних крокомірів.

    На початку існування групи кожен визначає свій вектор цілей і упродовж зустрічей декларує іншим учасникам свої плани, звітує з проміжних результатів, просить поради та радить сам.


    Людей зазвичай у групі 3-5. Така кількість дозволяє отримати фідбек на свої запитання з різних точок зору, а зустрічі тривають не більше години.

    Як я знайшла свій Мастермайнд?

    Мій Мастермайнд веде відлік з листопада 2019. За декілька років до цього я вже робила напівсвідому спробу такого Мастермайнду, та ми тоді не зовсім розуміли, навіщо це нам взагалі.

    Тому перша вимога до Мастермайнд групи — мотивація учасників. Сюди кожен приносить свою енергетику і приходить на власних ногах. Не варто тягнути туди друга за компанію. Це не місце для енергетичного вампіризму, де хтось когось мусить тягти та змушувати щось робити.

    Мастермайнд — це обмін енергією. Якщо вам потрібен наглядач, який вас мотивуватиме, задумайтеся краще про коачінг.

    Свою групу я знайшла віртуально — на одному з форумів за інтересами на Фейсбуці. Форум був польський, тому радити його тут не буду, але такого багато на різних мовах. Підійде довільна група підприємців або творчих людей на фейсбуці. Киньте своє оголошення або ж відгукніться на чиєсь.

    Важливо відразу звернути увагу на те, хто і на якому етапі процесу та на що цілиться. Якщо ви плануєте, скажімо, стати актором та Оскар отримати, а ваш партнер по мастермайнду приєднується, щоб підтягнути свою англійську з хиткого А2 та вільний Б2, то доволі низька вірогідність, що ваші енергетики синхронізуються. Занадто різний масштаб цілей і різний темп вам буде необхідний.
    Якщо ж ви хочете створити свій перший стартап і натрапили на когось, хто їх вже має чотири на біржі — також не спішіть у цей Мастермайнд. У такій групі кожен має віддавати, а не лише брати. З тим, хто йде вашою стежиною набагато попереду, можна створити менторські відносини, де зовсім інші правила та інші бонуси для сторони, що ділиться досвідом. Та Мастермайнд у вас не вийде.

    Як виглядає мій Мастермайнд і що він мені дає?

    Я зі своєю групою зустрічаюся раз на тиждень через скайп. Всі ми живемо у різних містах. У нас 5 дівчат (ніякої дискримінації, просто ми відгукнулися на оголошення на жіночому форумі 😉 )

    Ми діємо у схожих, але різних сферах. Кожна з нас серфує у темах бізнесу та мистецтва, та у різній пропорції.

    Різниця віку між наймолодшою та найстаршою з нас — 15 років. Досвід також у всіх дуже різний. У цьому й плюс мастермайнду. Коли ти впираєшся у глуху стіну на шляху до своєї цілі — хтось з групи може знайти для тебе двері у цій стіні, опираючись на свій досвід чи знання.
    Не завжди найстарша автоматично дає більше іншим, ніж отримує. Кожен з нас має цінний досвід та свій погляд на речі, який приходить на допомогу у тій чи іншій ситуації всім нам.

    У такій співпраці важливо шанувати думку інших. І це друга вимога до мастермайнду — відкритість на точки зору інших. Сюди ніхто не приходить з переконанням, що вже знає і розуміє про цей світ все. Інакше що тут робити?

    Мастермайнд група мусить мати наглядача часу. Це критично, щоб зустрічі не розтягнулися у багатогодинні дебати, що замучать всіх учасників уже на другій сесії.
    Кожен по черзі дістає свої 5 хвилин слави, щоб розповісти про прогрес та задати питання про наболіле. Потім решта має по 1-2 хвилини, щоб дати свою пораду чи висловити заохочення/похвалити партнера по групі.

    Вкінці зустрічі кожен декларує, що зробить перед наступною.

    Мастермайнд і творчі проекти

    Мастермайнди найчастіше використовують у середовищі бізнесу, та метод цей підійде для різних проектів.

    У нас вийшла доволі творча група з людей з багатьма зацікавленнями. Є дизайнер/ілюстратор/блогер про здорове життя, є письменниця/видавець/еко блогер, є підприємець/мандрівний блогер та архітектор/фотограф/художник. І я — письменник/ілюстратор/блогер.

    Навіщо це мені?

    Наше оточення — це потужний двигун для нас самих. Воно може тягти вниз, а може вверх.
    Оминаючи розмови про спільну позитивну енергетику, у які не всі скептики вірять, можна оперувати дуже буденними прикладами.
    Уявіть, що ви пишете п´ятьом друзям і всі вони із захватом розповідають вам, які в них круті цілі і що сьогодні вони зробили для їх досягнення.

    Або ж уявіть, що ваші друзі навпаки кожного вечора просто дивляться телевізор з пивом у руці.
    У якому сценарії вірогідніше, що ви самі відмовитеся від Nеtflixa й задастеся питанням, що сьогодні можете зробити для своїх мрій?

    Можна вести довгі дебати про те, що якщо хотіти, зробити можна все у будь-якому оточенні. Мабуть, так.
    Якщо ви плаваєте у басейні, то вам додаткова опора і е знадобиться. Та чому б не кинути на воду додаткові рятувальні круги, якщо ви зібралися перепливти океан?

  • Щоденник автора-ілюстратора,  щоденник письменника,  щоденник читача

    Літературні підсумки 2/2020

    Перше півріччя 2020 за нами, а це означає, що час для проміжних підсумків кварталу та першої половини 2020.

    Попередні підсумки можна читати ось тут: квартал 1/2020

    Ну то до діла.

    Блог та оповідання


    У другій чверті року на блозі з´явилося 5 нових статтей, серед яких 3 — оповідання зі всесвіту Слов‘янські байки.

    Ще два оповідання з цієї ж серії зараз у процесі створення. Одне з них я відберу на літературний конкурс.

    Тепер на блозі є закладка Зміст для зручної навігації.

    Книга-Картинка

    Найбільших змін за ці три місяці зазнала книга-картинка про Еллу. У липні буде рік від початку роботи над нею і я додала обертів, щоб завершити роботу у липні ж.

    Ілюстрації обростають деталями. Книга набуває своєї власної візуальної мови, яку я не могла уявити, коли починала роботу над нею. Дуже хочеться побачити, яким буде фінальний проект. Ще зовсім трохи!

    Літературні канікули

    Уже не перший рік я марю ідеєю зняти будинок десь на відлюдді під лісом і поїхати туди, щоб, як Колін Фьорт у Реальному коханні, сидіти наодинці зі своєю книгою й писати-писати-писати.

    Враховуючи ситуацію з міжнародним туризмом у 2020, недалеке ізольоване й тихе місце виявилося більше ніж логічною ідеєю для відпустки. Село для літературного експерименту знайшлося відразу ж.


    З квітня я просто марила цим. Планувала поїхати у сині далі й писати весь тиждень.
    Як завжди, на відпустку були Наполеонівські плани.

    “Все встигну — одну книгу писатиму, другу домалюю, ще й історію для нової книги-картинки придумаю”.

    По факту ж, реальність підкоригувала плани. 🙂 (Нотатка для себе на майбутнє — на такі літературні канікули потрібно відправлятися наодинці, для більших результатів).
    Та все одно експеримент я рахую вдалим.

    За неповний тиждень я:

    – вигадала історію нового оповідання

    – зібрала дуже багато референсів зі справжніх провінційних сіл, що допомогло додати реалістичності моїм ілюстраціям в книзі-картинці

    – встигла проаналізувати свій аутлайн книги по слов‘янській міфології

    – придумала історію наступної книги-картинки

    Цього разу у мене вдвічі коротші строки для неї — завершити книгу потрібно до лютого 2021, у головній ролі тепер не людина, а історія буде розповідатися повністю візуально (так званий Silent book, який я вже давно хотіла випробувати й собі).

    Літературна бібліотека та письменницькі експерименти

    Провідна тема другого кварталу 2020 — Експерименти.

    Я постаралася обійтися без революцій та сконцентрувалася на еволюції — стилю, творчого процесу, рутини та літературних звичок.

    У цій чверті я:

    ✓ взялася за регулярний аналіз книг-картинок зі всього світу. Засіла на декількох тематичних онлайн-бібліотеках і почала вивчати інших авторів та ілюстраторів


    ✓ продовжила вивчати слов’янську міфологію

    ✓ зробила собі канікули від “книг, котрі письменнику-початківцю потрібно прочитати” й читала все, що хотілося

    ✓ почала читати нові для себе літературні форми (вірші, есе), щоб знайти натхнення для експериментів зі стилем та нові ідеї

    ✓ взялася провітрювати свої літературні ідеї на декількагодинних прогулянках

    ✓ поекспериментувавши з літературними канікулами в селі, прийняла той факт, що декілька тижнів у ізоляції з літературою раз на рік не здійснять за мене мої мрії. Мені таки потрібно більше уваги приділити створенню регулярної літературної практики. Так само, як раніше привчила себе до регулярної ілюстраційної практики.

    У рамках експерименту я взялася 2 тижні щодня вести щоденник по 30 хв, що виявилося неймовірно цікавим процесом. Такі собі побачення із собою. Скільки, виявляється, цікавого можна обдумати на папері, коли знаходиш на це час.

    Початково я планувала цю практику вести лише два тижні, та не захотіла зупинятися.

    На сторінках нотатника з’являються історії з дитинства, про які я й не пам’ятала. Туди приходять нові персонажі та сюжети. Там ведуться дебати свідомості з підсвідомістю, ритуальне очищення від різних емоцій дня.


    Перша половина 2020

    Це півріччя було в основному про книгу-картинку, повернення у жанр оповідання та літературний блог. Я вчилася, відкривала для себе укрсучліт та менш відомі твори українських класиків, збирала матеріали для книги та книги-картинки, відвідала декілька вебінарів з літератури та книжкової ілюстрації, Літшколу в Карпатах, зробила літературні канікули, експериментувала з процесом та досліджувала, що підходить власне мені.

    Друге півріччя обіцяє бути ще більш насиченим, з новою книгою-картинкою, новими оповіданнями та початком роботи над текстом книги.

    Самій цікаво, як виглядатиме підсумок повного 2020.


  • Байки,  Оповідання,  Слов‘янські байки

    Це просто Хухи

    „Прощай, море! Прощайте, сині Максимові очі”, — Оля подумки оплакувала своє майбутнє літо всю дорогу з Києва. 

    Цього року замість табору з друзями її зсилають на канікули за тридев´ять земель — у волинське село Жупани до двоюрідної бабусі. Прокисатиме у поселенні, де середня віку то 50+, а інтернет є лише в десятці домів, три з яких — сільрада, школа та будинок культури. Хата двоюрідної бабусі Клави, звичайно, до елітної десятки не входила. В тій довоєнній дерев’яній будівлі на дві кімнати був лише брехунець, старший за саму Олю. Зате радіо віщало цілодобово. 

    З першого ж дня Оля, на радість бабі Клаві, заповзято два-три рази на день робила кількагодинні походи лісом. Не знала бабуся, що такі кроси завершувалися вже через півгодини на Грибній горі, де її міська внучка протирала решту часу джинси сидячи на пеньку, доки не розрядиться батарея смартфону.

    Так звана Грибна гора — єдиний в околиці пагорб, порослий лісом. Лише тут на весь район без перебоїв тягнув мобільний Інтернет і можна було воз’єднатися з цивілізацією через інстаграм та ютуб.

    Оля знову звично приземлилася на пеньок у центрі галявини, на ходу проглядаючи фото друзів з табору на морі. 

    Десь поряд замуркотіло в траві. 

    — Киць-киць, — покликала Оля й витягла руку убік муркотіння, не відволікаючись від екрану. То Мурка, кицька баби Клави, прийшла за нею до лісу. Любов кицьки мала дуже корисливе підгрунтя.  Оля потайки виливала їй все молоко, яким пробувала відгодовувати її бабуся. Свіже коров´яче молоко може й еко, та таке жирне, ніби масло в ньому розтопили. Минулого разу після місяця у селі Олю ще довго однокласники хом’яком називали — такі щоки від´їла. Цього року — зась! Нехай краще Мурці більше буде.

    Кицька муркнула ще раз, та не підійшла до протягнутої руки. Замість того зашаруділа сухим торішнім листям під дубом. 

    — Йди сюди, треба тобі ото всіх кліщів позбирати під деревами? – озвалася Оля, далі уважно вивчаючи екран свого телефону. Здається, Віра закрутила на морі роман з вожатим. Там могла бути й Оля, поряд з новим однокласником Максимом та найкращою подругою.

    Оля прибрала простягнуту руку — зараз було не до Мурки. Та кицька, здається, знала, як заінтригувати…

    — Хрю-хрю, — покликала вона. 

    Оля на секунду завмерла, забувши клікнути у наступну сторіз. 

    І що то було?

    Рудої товстої Мурки ніде поряд не виявилося. Може, кабана злякалася й втекла?

    Оля прямо відчула, як серце повільно падає у шлунок зі страху. Баба Клава розповідала, що сусід Олег тиждень лежав у лікарні в райцентрі після зустрічі зі злющим кабаном.

    — Хрю, — повторила купа сухого листя під дубом, а тоді, передумавши, додала. — Мур!

    Оля подумки пообіцяла собі не вмикати більше звук у навушниках на максимум. Щоб отакі звукові галюцинації у чотирнадцять…

    Балакуча купа листя принаймні не лякала розмірами. Злісний кабан, який трапився сусіду, туди б точно не вліз. 

    — Киць-киць, — не придумала нічого кращого дівчина. Може, й розумніше було забратися звідси якнайшвидше. Та коли вже третій тиждень сидиш отак у якихось Жупанах, хочеться нових вражень. 

    Купа листя зашелестіла знову, припідялася й розплющила великі, майже круглі, очі. Сухі дубові листки посипалися з неї на коріння дерева, показуючи світу те, що було під ними.

    Виглядало воно як їжак, що упав у відро зі світло-коричневою фарбою. Круглий йоршик чи то викотився, чи то вийшов з-поміж коріння дуба. Пригальмував у метрі від дерева.

    Оля згадала вранішні пиріжки з маком. 

    Чи міг то бути мак? Стільки про нього жартів… Та вона ці булочки з дитинства їсть і якось обходилося без галюцинацій.

    — Мурр? — озвалася непідтверджена макова галюцинація, дивлячись просто на Олю. А потім повільно підповзла ще на крок, другий. Коли сховані у довгій шерсті лапки торкнулися моху, йоршик ніби хто знову у фарбу мокнув. Цього разу — зелену.

    — Жесть, волохаті хамелеони на Волині, — в Олі впала щелепа, а рука потяглася до задньої кишені джинсів. Оце буде фотка!

    Та з фото не зрослося. 

    Сучасна дванадцятипіксельна камера її телефону передавала навіть плями на корі дуба за необізнаним зеленим йоршиком. І кожен окремий листок під ним. Та не самого його. Йоршика на фото просто не було…

    Оля бігла далі, ніж бачила. Не оберталася.  У село дісталася за десять хвилин, на повному ходу пробігла вулицю до кінця й влетіла прямо в церкву. Бухнулася перед іконою Діви Марії й  аж тут почала плакати зі страху.  

    Лице баби Гані, що продавала свічки та ікони при вході, витяглося. Вона навіть забула зробити зауваження Олі за вхід у храм без хустки та в джинсах. Не кожен день таке побачиш все-таки.

    Стара храмова опікунка прийшла до тями лише коли перелякана Оля перестала нарешті плакати й спробувала намалювати довкола себе на підлозі коло олівцем для брів. 

    Виставлена непохитною хранителькою церкви за двері, Оля чкурнула до хати баби Клави, постійно озираючись за плече.  У бабусі ікон як у храмі. Там теж можна забарикадуватися.

    Від чого, власне? Що то було? Привид? 

    До повернення баби Клави Олі вдалося-таки знайти крейду й намалювати довкола себе на підлозі коло. Навіть два, на всякий випадок.

    Стара довго сміялася, слухаючи про кольоровий хрюкаючий йоршик.

    — Чесно! — образилася Оля.

    — Та  чесно, чесно… — озвалася баба Клава. — Знаю я твого їжака-хамелеона. Він тут не один. Це Хухи до тебе вийшли. 

    Бабуся продовжувала витягати продукти з пакету:

    — Радій, вони показуються не всім. У Жупанах дві третини села півжиття у цих лісах провели, а ні разу їм Хухи не траплялися. У тобі, значить, хорошу людину відчули. 

    — Хух? Що за Хухи?! Ти не розумієш, баб. Воно колір поміняло за секунду!

    — Такі вже є ті Хухи. Колір міняти можуть щохвилини. Стане під деревом — зіллється з корою, у траві зробиться зелене, на піску — жовте. Хухи не дуже люблять людей. Так вони ховаються від нас. 

    — Ховалися б і далі! Я сама майже колір поміняла. На сивий,  — вже спокійніше бурчала Оля. Бабуся звучала занадто буденно, щоб поряд з нею продовжувати боятися цих самих Хухів.

    — Але що то взагалі таке? Привиди?

    — Духи лісу вони.

    — Типу лісовики?

    — Ні. В лісі повно різних духів. Так вже є, що наші піджупанські ліси особливо полюбилися Хухам. Вони не злі. Допомагають, якщо заблукаєш. Ти їх тільки не торкайся.

    — Руку відкусять? 

    — Станеш видючою, як Олена Омелько.

    — Божевільною?

    — Вона не божевільна, а видюча, Олю. Бачить світ, схований від нас усіх. Світ духів. Так вирішили Хухи.  Вони її малою особливо любили. Щоразу як ми в ліс по гриби йшли, до неї виходили. Показували, де заховалися боровики. 

    — Круто мати свій детектор грибів, але якщо від тебе потім люди як від божевільної шарахатимуться, то якось воно не вигідно, — прикинула Оля. Вона згадала стару сусідку, котра не раз сама як привид вешталася вулицями з відсутнім виразом обличчя, дивлячись у порожнечу.

    — Видючих у світі мало. Це дар. Важкий для власника, та корисний для його села. Особливо коли в околиці жодної відьми, як у нас. Хтось мусить виступати перекладачем між духами й нами, щоб мирно жити в цих лісах. Як раз минулого тижня Олена домовлялася з лісовиком за зрубку старих дерев. Не те зрубаєш — потім бійся в ліс ступити.

    Оля промовчала. Більше ніж Хухи, її зараз дивувала сама бабуся. Вона говорила про духів без тіні жартів — ніби про давнього сусіда, до вибриків якого давно звикла.

    До лісу того місяця Оля зайти більше не наважилася, зате вперше за багато років з власної ініціативи пішла провідати сусідських бабусь. Допомагала їм по хазяйству, розпитувала про місцеві легенди. Виявляється, про Хухів знали всі. Когось вони вивели з лісу, коли Блуд не випускав. Іншого врятували від кабана.

    Окрім Олени у селі пам´ятали ще двох видючих за останнє століття.

    Один з них — син місцевого коваля, що у міжвоєнні часи переховувався півроку від комуністичних переслідувань в лісі. Після повернення його не наважувалася чіпати навіть влада з району. Хто ж переходить дорогу тому, кого обрали духи?

    Ще однією, на диво, виявилася прабабуся Олі. Її дівчина знала лише зі старих чорно-білих фотографій на стіні у сільській хаті.

    Видюча пращурка додала Олі відваги повернутися до лісу. Якщо її бабуся була обраною, то і її, може, з доброї пам´яті не зачеплять.

    Оля знову щодня йшла на Грибну гору. Тепер уже без інстаграмів та ютубів. Сідала на пеньок та уважно вдивлялася в щілини поміж коріння великого дуба.

    Хухи з´являлися майже щоразу. Скільки їх було — Оля точно не знала. Найбільше одночасно показалося четверо. Іноді вони просто блимали круглими совиними очима з-під листя. Іноді підходили майже на відстань витягнутої руки, дорогою змінюючи колір декілька разів. Світло-коричневий як дуб, зелений як мох, попелисто-рожевий як верес. Уважно роздивлялися її, як і вона їх.

    Задивившись у совині очі, Оля не раз простягала руку, щоб торкнутися чарівної шерсті. Ось-ось пальці дотягнуться до круглого пухнастого йоршика. Та кожного разу передумувала в останню мить. Отримати дар — можна, віддати — ні.

    Пані Олена може й шанована у селі людина, та її туманом оповиті очі тепер викликали у Олі неспокій.

    Чи щаслива була бабуся Софія? Чи щаслива пані Олена?

    Жити у світі з могутніми духами, не всі з яких бажають тобі добра…


    Може, вони усі й так живуть у світі з духами, та невидячі мали право сховатися від цього знання. Пані Олена ж не могла. Вона з ними в одному вимірі навіки.

    Хухи однозначно пропонували Олі дар.

    В останні тижні літніх канікул вони виринали з нір майже відразу, як бачили дівчину. Підходили близько й тулилися одне до одного під її ногами. Один, найменший, навіть спробував торкнутися її сам, за що на нього відразу накинулися двоє інших.

    Виходить, Хухи залишали цей вибір людині.

    Так чи ні?

    Останнього тижня в Жупанах Оля не спала взагалі. Це питання не давало їй спокою. Скільки духів у Києві? Як виглядатиме її життя, якщо вона зможе їх бачити? Що вона зможе зробити для себе й світу?

    У день від´їзду Оля вийшла на галявину з першими променями сонця. Вирішила, якщо до неї вийде більше ніж три Хухи — вона торкнеться їх. Нехай її долю вирішує випадок.

    Та Хухи немов сміялися з неї. Вперше за тиждень вийшов лише один, прострибав до пенька й сів у метрі від неї, кліпаючи заспаними очима.

    «Вибирай свою долю сама!»

    Оля вперто прочекала декілька годин на пеньку… та зник навіть один-єдиний Хух. Просто взяв і розтанув у повітрі, як вони іноді перед нею робили. «Не хочеш — не треба!»

    Коли прийшов час вирушати назад, щоб встигнути на поїзд, Оля зрозуміла, що розчарована. Та Хухи не виходили, а стрілка годинника вперто підганяла до села.

    У купе не виявилося нікого більше. Помахавши у вікно бабусі, Оля знову вклеїлася в телефон. Геть розчарування! Максиме, я їду назад!

    Потяглася за рюкзаком. Де вона діла навушники?

    — Ой! — засунута наосліп рука схопилася за щось м´яке й шорстке. Оля відсмикнула долоню, гадаючи, який це знову дивний сувенір упакувала їй непомітно баба Клава. Рипнула блискавка на її лимонному фірмовому Канкені.

    — Ну привіт, — після паузи озвалася нарешті Оля.

    — Мурр, — відповів з рюкзака, весь лимонний, найменший з Хухів.

  • щоденник письменника

    Чи потрібно писати щодня?

    Я довгий час жила на фоні однієї некомфортної теми, що червоною лінією розтинала всі мої дні.

    «Мені потрібно писати щодня».

    Крутий похід у гори? «Але я не писала сьогодні».

    Цікава книга? «Знову я перестала вести щоденник регулярно…»

    Вечір у друзів? «Коли там я востаннє написала оповідання?»

    Якщо чесно, я і не була ніколи людиною, що писала регулярно.
    Обожнювала писати ще в школі, та сідала за це далеко не щодня. Мені було легше писати інтенсивно день чи тиждень, віддаючи цьому по півдня, зате з перервами, ніж щодня по годині. Так я могла пірнати з головою у світ фантазій й не виходити з нього, доки не закінчу історію.

    Але стільки розумних книг вченим тоном заявляли: «Хочеш бути письменником — пиши щодня».

    Так і з´явилася оця червона лінія у моєму житті.

    «Значить, я зараз не письменниця. Мені потрібно писати кожен день».

    Це щоденне відчуття провини перед своєю мрією не надихало, але й не давало спокою. «Ага, якщо я не можу писати щодня, то, мабуть, і письменницею стати не готова».

    А тоді Всесвіт нарешті змилувався й вирішив дати мені підказку. Я потрапила на дуже щиру Q&A лекцію письменника Андрія Чеха, де він розповів, що свої книги любить більше писати у режимі короткотривалих інтенсивних проектів. Їде один у село на 2-3 тижні й пише, пише, пише. Зовсім, як це люблю робити я.

    «А, то так теж можна?» — досі пам´ятаю цю думку у своїй голові. І радісний спокій.

    Червону лінію перерізали, я вільна.


    Я можу бути письменницею і писати коли й скільки мені заманеться.
    Цікаво, що з тієї лекції я пишу і більше, й частіше. Коли це не повинність, а пригода — писати більше однозначно легше.

  • Щоденник автора-ілюстратора,  щоденник письменника

    Літературні підсумки 1/2020

    На початку року я наклеїла на двері величезний календар.

    На цей рік у мене просто наполеонівські ілюстраційно-письменницькі плани, тому кожен день — на вагу золота.

    Ідея була: ввечері закреслювати по одній даті та розуміти, що днів у році залишається все менше. Відкладати просто немає куди. Якщо отак викласти перед собою календар на весь рік, то раптом розумієш — не так і багато днів у тому році 😌

    Та все ж ця чверть року пролетіла як один день. Почалася з відпустки, закінчилася місячною ізоляцією на карантин, а між тим були ще й подорожі (Львів, Яремче, Вроцлав, у рідне місто), 2 інтенсивні бізнес-курси, волонтерство та хвороба. Постійно здавалося, що не встигла нічого зовсім і хронічно відстаю по всіх своїх літературних планах.

    А потім сіла підводити підсумки та сама здивувалася.

    Варто вірити фактам, а не емоціям. 🙂 І варто робити квартальні підсумки фактів.

    То яким був 1-ий КВАРТАЛ 2020 у літературному плані?

    БЛОГ ТА ОПОВІДАННЯ

    У січні на світ з‘явився цей блог. Вести я його почала регулярно лише в березні, але тут уже 12 статтей, з яких 5 — оповідання. Ці оповідання — моя маленька перемога. 🏆. Писати короткі художні форми мені не йшло до цього більше десяти років.

    Через оповідання я почала одразу два проекти.
    Один з них — байки про мої волонтерські пригоди в Індії десять років тому. Давно хотіла описати ці спогади. Другий — цеглини у фундамент світу моєї майбутньої книги. Витягаю з української міфології менш відомих персонажів, закидаю їх у сучасну Україну та дивлюся, як вони там приживуться. 🙂

    КНИГА

    Ці міфологічні оповідання — частина моєї програми збору матеріалу для книги. Останні півроку я воюю з енциклопедіями міфології, фразеологічними словниками, підручниками про дохристиянські вірування. Чим глибше копаю, тим далі здається дно.
    Та все ж з´явилися проблиски надії. Теорія вкладається в осмислене ціле в моїй голові, тестові персонажі оживають на сторінках оповідань.

    Друге дихання моєму дослідженню подарувала розмова з письменником Андрієм Курковим після лекції, на якій він з такою любов´ю розповідав про підготовку матеріалів до книги.

    КНИГА-КАРТИНКА

    До фіналу наближається й робота над моєю дитячою ілюстрованою книгою. На початку липня проекту буде рік і я набрала обертів, щоб встигнути завершити його до річниці.

    ОСВІТА

    Цей квартал був у багатьох аспектах про освіту — не лише літературну, але тут буду писати про неї.
    У лютому я нарешті поїхала на Зимову літературну школу від #litosvita
    За тиждень більше літературних знайомств, ніж за попередні 10 років. І ще цілий список літератури, яку потрібно тепер прочитати для аналізу стилю майстрів.

    Куди летить час. До кінця року — 3 квартали.

    Потрібно додати обертів 🙂