Коловертій з Маківки

У Маківці, гірському селі, вже місяць ночами коїлася чортівня. 

Ревіли у темряві налякані корови. Ураганний вітер раптово здіймався та вщухав у селі то тут, то там. Навіть викорчував молоду яблуню у саду Баби Ганьки опівночі. 

 Старий бригадир Микола божився, що бачив  біля сільгоспу малий, з півметра, смерч, що тягнув відро від корівника убік хуторів.

— Чого ще не бачив Микола у вечір п´ятниці,— відмахувався на засіданні сільради голова. — Там хіба тільки Золота Орда ше не проїжджала біля дальніх сараїв, якщо його слухати. Пити менше треба!

Зі смерчем чи без, та корови не давали вночі спати усьому селу. На зборах виснажених безсонням маківчан починали  з´являтися пропозиції кардинальних рішень проблеми.

— На м´ясо їх!

— Де то бачено! Годувальниць наших…

— Або ми їх позбудемося, або вони нас!

Маківка здавна славиться своїми корівниками.  Тутешнє молоко «Макові поля» постачається на весь район. А корівники, що поїли молоком значну частину області, ще й годували дві третини сільських господарств. Хто не виїхав на заробітки чи не переїхав у районний центр, всі працювали при корівниках чи для корівників. Місцеві хліви «Макових полів» були серцем гуцульського поселення.

— То все баба Галя. Корови немов прокляті відколи вона померла на Купала. 

— Недарма казали — відьма. Прокляла Маківку. 

— Чари чарами брати треба. Нам би знахаря якогось чи мольфара… — заступник голови різко притих і обережно скосив очі убік отця Павла. 

От потягнув чорт за язик згадати мольфара. У тутешнього слуги божого був на того  величезний зуб. Хто ж не чув, що священикові торік наврочили, а мольфар відмовив у лікуванні. Сказав — за діло дісталося. 

Отець Павло не одне десятиліття робив своїм прихожанкам приватне відпущення гріхів у Маківці та навколишніх селах. Аж поки на трапилася йому Пилипова Ганнуся. 

До Ганнусі отець Павло претензій не мав жодних, та Пилип її, як виявилося згодом, був далеким родичем мольфара Андрія і  мав у собі якісь рештки крові могутнього роду. Як закляв — так жодна знахарка досі зняти не змогла.

Причини раптового целібату святого отця та його взаємна неприязнь з останнім тутешнім мольфаром стали вже сільською легендою. Від насмішок рятували лише впливи на районі.

Отець Павло був університетським другом мера районного центру. Найбільші замовлення «Маківських полів» у район організувалися не без його зв´язків. Тому легенда передавався пошепки й виключно за спиною впливового отця.

От і зараз всі поховали від священика очі, вдаючи, що не почули заступника голови.

— А може, теє… Навпаки баба Галя нам село від нечисті берегла, а як її не стало, он де нелюди розгулялися вночі, ніким не страшені, — акуратно подав голос Олексій, що жив на сусідньому з тутешнею відьмою хуторі.

— А чого б це тоді саме у баби Ганьки вишню вирвало з коренем, якщо Галя ні при чому? Вони завжди як кіт з собакою жили.  То саме вона щось наврочила. Дух Галин спокою не знайшов.

Одинадцятирічна Оленка підслуховувала зібрання села з подвір´я  у відчинене вікно. 

Її баба Ганя з хутірською бабою Галею справді не любилися. Сусідські баби розказували внучкам, що Галя та Ганя замололоду хлопця не поділили. 

Кирило  своїми медовими очима причарував колись не одну дівчину в Маківці та сусідніх селах. Деякий час заглядався на Ганю, та врешті вибрав Галю.

 Ганна до старості вірила, що причарували її коханого відьомською силою. 

З чарами чи без, та не судилося все ж молодим довго разом бути. Кирило упав з драбини невдовзі після сватання, розбив голову. Галя так і не вийшла заміж. Все життя підозрювала колишню подругу у прокльоні їхнього щастя.

Пролетіли десятиліття, стерлося з пам´яті обох вродливе обличчя Кирила, та ворожнеча пройшла з ними крізь життя. 

— То чорта  служниця. З нечистою силою знається, — не раз заходилася баба Ганя. — Оминай хутір здаля, а то ще прокляне.

Оленка не сперечалася, мовчки жувала хліб. А потім тихо вислизала з села й бігла до хуторів. Що баба Галя не нашкодить, вона зрозуміла, слухаючи від подруг історію про Кирила. 

Якби стара Галя хотіла проклясти своєю відьомською силою бабу Ганю, прокляла би ще тоді. Та баба Оленки і досі жива, здорова й повна сил. 

Оленка прагнула вірити у власну теорію про безпечність прогулянок на хутір. Переконало її бажання ближче познайомитися зі справжнім відьомством. На селі всі знали, що баба Галя — остання зі свого древнього відьмацького роду. До неї, як і до мольфара Андрія, постійно приїжджали клієнти з сусідніх сіл, з району, навіть з Києва та Львова.

З восьмирічного віку Олена вислизала з дому в різних порах дня та ночі й бігла за село — на хутір. З густої черешні, що росла біля паркану, добре було видно все подвір´я та частину хати у вікно.

 Не раз Коля, чорний Галин кіт, залізав на черешню й вмощувався на сусідній гілці.

 Олені іноді здавалося, що баба Галя добре знає про свою невидиму супутницю. 

Стара часто виходила на подвір´я й голосно розмовляла зі своїм котом. Про зілля, що можна знайти у лісі, про те, як їх готувати та коли збирати. Про тутешніх гуцульських духів та як з ними жити у мирі. Справді коту байки розповідала з самотності, чи все ж маленькій допитливій дівчинці, що принишкла на черешні над парканом? 

Оленці вже не дізнатися. 

Попри цей  багаторічний зв‘язок, лише раз вона розмовляла з бабою Галею. Тоді ж дівчинка востаннє бачила стару відьму.

За два дні до початку Маківської драми з корівниками Оленка поверталася зі школи. Як завжди, скоротила шлях через городи сільгоспу. На стежині біля мосту, опираючись о палицю, стояла стара Галя. Така згорблена й бліда, що Олена не відразу її й пізнала. 

— Он де ти, — гукнула малу, немов домовлялася з нею тут зустрітися.

Відьма виглядала щонайменше на десять років старшою, ніж тиждень тому, коли її востаннє бачила з черешні Олена. 

Дівчина привіталася й зупинилася, збентежена, у кількох кроках від баби Галі. 

Стара дивилася на неї, уперше отак зблизька. 

— Справді прокляне?— Оленка злякалася, прикусила язик. Хто зна, може вона й думки читає?

Баба Галя зробила крок у її бік, важко опираючись на палицю. Хіба вона ходила з палицею раніше?

— Хотіла тобі побажати здоров´я. 

Слова старої повисли у тиші.

— … дякую… вам, — витисла нарешті з себе хоч щось здивована Олена.

— Мррррр, — це  кіт баби Галі почав тертися у ногу дівчини, рятуючи від незручного моменту. 

Оленка присіла й провела долонею по чорній шерсті. 

— Подобаєшся ти Кольці, — знову озвалася стара. — Майже як свіже молоко…

— Я теж котів люблю. Але в нас нема, — Олена далі дивилася вниз, щоб позбавити себе потреби продовжувати цю розмову. Багато про що хотіла розпитати бабу Галю, та тоді довелося би сказати, що шпигує за нею не перший рік.

— Ну, бувай, — раптове прощання змусило Оленку підвести очі.  Стара простягала її суху руку. 

Здивована цим жестом Оленка взяла кістляву долоню у свою. Шкіра торкнулася шкіри. Баба Галя не забрала руку. Оленка теж не наважилася. Стало тепло, холодна бабина долоня ніби тепло їй своє віддавала. Дівчинка відчула, як тремтіла рука старої і як лоскотало її власну.

У деревах зашумів раптовий вітер. Кіт Колька з мурчанням пройшовся вздовж ноги дівчини.

Коли стара відпускала руку Оленки, її долоня вже не тремтіла.

Вона й сама немов посвітліла та стала трохи молодшою. Повернулася і майже без допомоги палиці закрокувала геть.

Зупинилася трохи далі. Ще раз подивилася на Оленку.

— В тебе гарні очі, дитино… Медові. Аж на серці від них солодко стає.

Пішла убік хутора. Чорний кіт ще деякий час сидів на стежині, розглядаючи нерухому Оленку. Врешті встав і пішов за старою хазяйкою. 

Після смерті баби Галі Коля приходив до Оленчиної хати щоночі. М´явчав десь у малиннику. Олена навіть залишала для нього відчиненим вікно, та кіт ні разу не прийшов.  Продовжував м´явчати, наче кликав когось кудись.  А потім починали мичати корови. Може він боявся того ж, чого й вони?

***

— Дід Андрій, нечасто вас у нашому селі зустріти можна! – баба Ганя пірнула у хату за яйцями, які прийшов купити з сусіднього села старий мольфар. Олена мовчки дивилася на гостя, згадуючи його власний, втричі більший за їхній, курник.

— М´яв! — на подвір´ї з´явився Колька. Останнім часом він тут був частим гостем.

Дід сів на лаву перед домом, поставив кота на коліна.

— Негоже, дитино, помічників вірних голодом морити.

— Ви про кота? Він не їсть те, що я йому пропоную.

— Може, не те пропонуєш?

— Та не мій він взагалі-то. Його до себе взяв сусід баби Галі. Хороший дядько.

— Коловертії їдять лише з рук тих, кому служать. А служать вони лише тим, хто отримав силу.

Коловертій… Оленка вже чула це слово. Так називалася одна з байок, підслуханих з черешні. Дух, пійманий та вихований домовиком у поміч відьмі, хазяйці дому. 

Що ще казала про них баба Галя?

Подвір´ям прокотилася хвиля вітру. 

Вітер! 

Раптом пазл склався.

— Але хазяйкою духа-помічника може бути лише відьма! 

— Відьма, — посміхнувся у вуса старий мольфар.

Дід Андрій зсадив Кольку з колін на лаву поряд та повільно піднявся:

— Роджена чи дарована.

Олена не помітила, коли саме пішов мольфар після цих слів. Минути могло багато часу. Коли вона озирнулася, старого вже ніде не було видно.

Мольфар передав послання, яке приніс у їхнє село. 

***

Опівночі Оленка тихо вислизнула через вікно й побігла на край села.

«Відьма за родженням не може залишити цей світ, доки не віддасть свій дар. Відьомство переходить від матері до дочки. Та що робити, коли дітей нема?»

Олена пірнула у темряву приміщення. Від Купала вона дедалі краще бачила у темряві.

Взяла принесену з собою миску, зазирнула до Майки, найспокійнішої з тутешніх корів.

«Відьом споконвіків винуватять у кражі, коли корови перестають давати молоко,» — вела чергову байку баба Галя, вкотре сидячи на лаві під вишнею.

«Це перебільшення. Їм потрібна лише одна миска молока, взятого вночі у чужої корови. Більше вони не беруть. Та й те не для себе».

«Така вже плата за неоціненну допомогу вірного слуги, що стереже свою відьму та разом з нею оберігає її село». 

У корівнику зашелестіла солома, засвистів вітер у шпаринах. 

«Він любить тебе, майже як свіже молоко», — казала їй баба Галя. 

То був її останній урок з відьомства.

Олена закінчила доїти Майку, та нишком вийшла з хутора. Він вже був тут.

У світлі місяця маленький чорний смерч опав не землю та відштовхнувся від неї лапами. На бігу влетів у миску з молоком та почав жадібно пити.

— Вимучила я тебе, Колька. Вибач мені.

Олена присіла поряд з духом, слухаючи, як її новий товариш смачно п´є молоко після вимушеної двомісячної дієти.
Долоня знову залоскотіла, як і в день ініціації — там біля мосту.

Переоцінила її здогадливість баба Галя. Якби не добрий мольфар, хто знає, скільки б нова відьма ще морила голодом бідного коловертія. А той, розлючений, і далі залякував би корів, не взмозі взяти молока без дозволу нової хазяйки.

Перед світанком Оленка повернулася у свою кімнату. За нею прослизнула й друга, менша, тінь. 

Нарешті жителі Маківки можуть знову спати спокійно. Тепер їхній сон берегтиме нова дарована відьма та її дух-помічник.