Цього літа я житиму у глухій індійській провінції
У школу-інтернат біля підніжжя Гімалаїв нас завезли під вечір із заднього входу старим фургоном.
Промислові одноповерхові пласкодахі будинки шкільного комплексу нагадували пост-радянські гаражі. Зі всіх сторін до них підступала трава такої висоти, що майже кваліфікувалася до статусу хащів.
— Кобри, ви де? – мовчки завила я, обережно ступаючи вузькою стежиною поміж високих густих трав.
— Ми тут, – насмішливо зашуміла трава.
Волонтерам виділили квартири у котеджах для вчителів. Хлопцям – у чоловічих гуртожитках. Нам трьом – у жіночих.
Ми з Дашою з Казані зайняли задню кімнату, китаянка з Шенжену – Джіин – взяла собі поєднану з мікрокухнею передню кімнату.
На обідню пору ми приїхати не встигли і по семигодинній трясці у автобусах на обід нас чекало принесене кимось з персоналу порізане яблуко на трьох.
Обережно заглянувши під ліжко у пошуках забродившої туди змії, я залізла на пружинистий матрас та дістала телефон. Паролю до інтернету нам ще не дали, а мобільний сигнал по всій території школи як у підвалі.
Кондиціонера не було. Лише великий пропеллер на стелі з гуком ганяв кімнатою тепле повітря. Після прохолодних приміщень та розпечених вулиць Нью-Делі в голові маячіли картинки майбутніх безсонних від спеки ночей та пекельних днів, що нас, вірогідно, очікували, у компанії оцього старого вентилятора.
Я згадала як добре і весело було декілька днів на шумній від натовпу волонтерів квартирі у Ноїді під Нью-Делі. Як весело було кататися столицею Індії на тук-туці та джипі. Які гучні та веселі ці декілька днів були у нас вечори.
А потім згадала понад 6 годин у автобусі без амортизаторів та з індійськими фільмами по телевізору, увімкненими на повну потужність динаміків. Згадала маленьке, більше як село, містечко Деградун, куди нас цей автобус привіз. Контраст двоповерхових сірих будиночків з хмарочосами Нью-Делі був разючий.
Нас зустріли працівники школи. Майже без слів завантажили наші валізи у старий фургон й повезли у школу. На мій подив, фургон невдовзі виїхав з цього провінційного містечка та ще півгодини котився дорогами через села та джунглі.
А у столиці казали, що школа – у Деградуні…
У черговому селі, ще більш провінційному, ніж сам Деградун, фургон нарешті звернув праворуч і виїхав за село.
Чудово. Не Нью-Делі. Не провінційний Деградун. І навіть не село у провінції. Цього літа я буду жити під селом десь у глухій індійській провінції.
