щоденник письменника

Літературна школа від Litosvita — мій досвід

Коли я зібралася на цей курс, близькі розділилися на два табори.

Одні казали, що от поїду та обов’язково відразу ж напишу після цього книгу. Інші, що писати ніхто не може навчити і такі курси сенсу не мають зовсім.


То чи можна навчитися писати?


Так. Це майстерність, яка здобувається практикою та навчанням, як і кожна інша.

Та чи можна навчитися писати, відвідавши один письменницький курс на 5 днів?

Інше питання, чи така має бути ціль і чи це саме те, що Літшкола пропонує?


Але про все по-порядку.

Я в Літшколу збиралася рівно два роки. То момент був не відповідний, то інші плани накладалися на дати проведення курсу.

У лютому 2020 нарешті вдалося туди потрапити. У цьому пості я не буду описувати конкретні події Літшколи. Про це можна прочитати у моїх підсумкових публікаціях на фейсбуці, які я публікувала з Літшколи у реальному часі.


Публікації на Фейсбуці

День 1

День 2

День 3

День 4

День 5

А тут я хочу підсумувати, чи варто було записуватися взагалі.

На Літшколу я їхала без уявлення, як це пройде, але з твердим переконанням, що писатиму весь тиждень та виїду звідти, маючи з третину рукопису у валізі.

З Літшколи я виїхала без рукопису, але з багажем літературного натхнення, цікавих ідей та списком знайомих, що, як і я, анонімно чи менш анонімно, пишуть.


Чи стало це розчаруванням?

Зовсім ні. Я отримала не те, що планувала, але те, чого потребувала.

Письменництво — це самотня професія.

Нас не пізнати з зовнішнього вигляду, ми водимося в зовсім різних середовищах, економічних класах, кліматах. Нас не вгадати за віком, статтю, національністю чи вибором стилю у одязі.

Тому ми рідко знаємо особисто інших письменників. Принаймні, на перших етапах своєї кар’єри.

У моєму випадку ця відгородженість від колег спричиняється ще й географічним розсташуванням. Я живу в Польщі, а пишу в основному українською.

Коли я прийшла на місце збору курсантів на івано-франківському вокзалі, моя основна думка усі півгодини була, що ці люди всі виглядають зовсім по-різному та зовсім не схожими на мене. Я все намагалася піймати оте відчуття раптової хімії, яке маєш деколи з людьми і точно розумієш “а, оце – моя людина, ми точно знайдемо спільне”.

Та хімія уперто продовжувала оминати івано-францівсткий вокзал. І я стояла одна у колі незнайомих і нерідних людей.


Та спільне у нас усіх, звичайно, було — Література.

Ми всі були письменниками. На різних етапах, у різних стилях та жанрах. Саме цю спорідненість на Літшколі я відкривала все краще з кожним днем. І школа через це з кожним днем ставала все краща, а люди – ріднішими.

Літшкола— це місце, де о 3 ночі можна вести повільні розмови про персонажів свого рукопису. О 8 ранку вставати писати ранкові сторінки та зачитувати їх уголос колегам. Тут можна запросити до свого столу на вечірці іменитого письменника та почути його думки на тему свого сюжету. І також знайти друзів, які мають подібні до твоїх мрії ще з дитинства.


Це дуже цікаве відчуття — перебувати у кімнаті, повній людей, що поділяють твої заповітні мрії.

Чи стала я письменницею трохи більше після Літшколи?

Мабуть, ні. Я просто відчула, що я вже приїхала туди письменницею, що це завжди було у мені та йому пора на волю якнайшвидше.


А “стати кращим письменником” – це квест, який проходить поміж літературними школами, курсами та книжковими ярмарками. Удома наодинці з зошитом чи Word-ом. Вночі, зранку чи ще коли.

Я залишала Літшколу з наміром приїхати ще раз, можливо, цього ж року. Це як Хогфартс, до якого не потрібне запрошення совою. Школа чарів для людей, здатних до магії.

На-така-вже-й-зимова Зимова Літературна Школа 2020 – Похід на Скелі Довбуша
З вікна готелю Літературної школи

Фотографії з архіву Litosvita

Один коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *