• Байки,  Індійські байки,  Оповідання

    Цього літа я житиму у глухій індійській провінції

    У школу-інтернат біля підніжжя Гімалаїв нас завезли під вечір із заднього входу старим фургоном. 

    Промислові одноповерхові пласкодахі будинки шкільного комплексу нагадували пост-радянські гаражі. Зі всіх сторін до них підступала трава такої висоти, що майже  кваліфікувалася до статусу хащів. 

    — Кобри, ви де? – мовчки завила я, обережно ступаючи вузькою стежиною поміж високих густих трав.

    — Ми тут, – насмішливо зашуміла трава. 

    Волонтерам виділили квартири у котеджах для вчителів. Хлопцям – у чоловічих гуртожитках. Нам трьом – у жіночих.

    Ми з Дашою з Казані зайняли задню кімнату, китаянка з Шенжену – Джіин – взяла собі поєднану з мікрокухнею передню кімнату.

    На обідню пору ми приїхати не встигли і по семигодинній трясці у автобусах на обід нас чекало принесене кимось з персоналу порізане яблуко на трьох.

    Обережно заглянувши під ліжко у пошуках забродившої туди змії, я залізла на пружинистий матрас та дістала телефон. Паролю до інтернету нам ще не дали, а мобільний сигнал по всій території школи як у підвалі. 

    Кондиціонера не було. Лише великий пропеллер на стелі з гуком ганяв кімнатою тепле повітря. Після прохолодних приміщень та розпечених вулиць Нью-Делі в голові маячіли картинки майбутніх безсонних від спеки ночей та пекельних днів, що нас, вірогідно, очікували, у компанії оцього старого вентилятора. 

    Я згадала як добре і весело було декілька днів на шумній від натовпу волонтерів квартирі у Ноїді під Нью-Делі. Як весело було кататися столицею Індії на тук-туці та джипі. Які гучні та веселі ці декілька днів були у нас вечори. 

    А потім згадала понад 6 годин у автобусі без амортизаторів та з індійськими фільмами по телевізору, увімкненими на повну потужність динаміків. Згадала маленьке, більше як село, містечко Деградун, куди нас цей автобус привіз. Контраст двоповерхових сірих будиночків з хмарочосами Нью-Делі був разючий. 

    Нас зустріли працівники школи. Майже без слів завантажили наші валізи у старий фургон й повезли у школу. На мій подив, фургон невдовзі виїхав з цього провінційного містечка та ще півгодини котився дорогами через села та джунглі. 

    А у столиці казали, що школа – у Деградуні… 

    У черговому селі, ще більш провінційному, ніж сам Деградун, фургон нарешті звернув праворуч і виїхав за село. 

    Чудово. Не Нью-Делі. Не провінційний Деградун. І навіть не село у провінції. Цього літа я буду жити під селом десь у глухій індійській провінції.