Піймати ідею за хвіст
“У мене немає ідей. Вмію добре й багато робити, та вигадувати, що саме робити – не моє”, – зізналася мені подруга.
Ми сиділи в улюбленій кав’рні у краківському історичному районі Кажімєж. Не пам’ятаю, що я тоді відповіла. Здається, просто розгублено покивала. Та її ремарка запустила в мені довготривалий процес роздумів у фоновому режимі.
Як же здобуваються ідеї і чому у мене їх мішок, а моя талановита й розумна подруга не має жодної?
Ідея, амінь
“Як ви це вигадали?” – завжди одне з перших питань на інтерв’ю з письменниками, сценаристами та іншими творцями.
Культ ідеї панує зараз і в інших сферах діяльності. Мені траплялися письменники-початківці, що не пишуть, доки не вигадають свого “Гаррі Поттера” (я й сама такою була), та підприємці-початківці, котрі не стартують, доки не надумають новий Google чи Amazon.
Так ми перекладаємо відповідальність за бездіяльність.
“Я просто не можу знайти ідею, яка б мене запалила”.
“Мені нічого путнього на думку не спадає. Я не творча людина”.
Існує оце благоговіння перед ідеями, немов їх роздають з мішка лише обраним щасливчикам кому на потилицю впаде яблуко.
І це ілюзія.
Не допомагають впоратися з міфом і самі письменники та інші представники творчих професій. На питання про свої ідеї вигадують гарні історії про “Еврику”.
Та я і сама так робитиму. А що? 🙂 На те ми й автори: показувати звичні речі з незвичних сторін та додавати їм балів по шкалі атмосферності.
Але от насправді у процесі вибору ідеї немає нічого такого, що доступне лише обраним.
Увага, заходить Король
Самі ідеї – це магія у чистому вигляді, звичайно. Та вже щоб ухопити таку чарівну вигадку за хвіст, диплом Хогвартса мати не потрібно. Чарівні музи зовсім не вважають нижче своєї гідності брататися з нами, простими маглами.
Обожнюю “Велику магію” Елізабет Гілберт, де вона ілюструє механіку здобуття ідей. Якщо вам хочеться краще пізнати процес, візьміться за цю книгу. Одного посту на блозі мало, щоб це описати.
Я ж хочу сказати трохи про інше.
Декілька років тому я й сама зі своїми ідеями носилася. Кожна з них була немов із золота лита й пафосно напівлежала на троні в моїй уяві.
А я пританцьовувала довкола місяцями, а то й роками, намагаючись наблизитися й ухопити ідею за хвіст.
Та чим більше я занурювалася у регулярний процес творчості, тим тьмянішими здавалися смарагди на коронах моїх геніальних задумів.
Недарма ідею не запатентуєш. Королює не вона, а сам процес її втілення.
Усі мої концепції дуже змінювалися від першого уявлення до моменту завершення.
Так завжди: щось коригує реальність, щось натикається на обмеження наших вмінь чи навпаки нові вміння відкривають перед нами двері нових можливостей, як ці ідеї втілити. А зверху це все поростає варствами ще кращих ідей.
Перше уявлення – це просто пункт А, відправна точка творчого процесу, який у результаті може привести в зовсім незвідані й неочікувані місця.
І тоді, можливо, ваша ідея оповідання раптом побачить цей світ як сценарій фільму, а серія відкриток стане поштовхом до створення цілого казкового світу.
Мене з пункту А до пункту Я творчого процесу, будь ласка
Ідеї – не переломний момент, а просто частина творчого процесу. Зараз, коли я постійно щось створюю, вони охоче відвідують мене все частіше.
Ми зустрічаємося з ними на прогулянках, у відпустці, коли дивимося разом фільм чи слухаємо гарну пісню. А іноді й просто буденно сідаємо за стіл з кавою та генеруємо з десяток нових концепцій. Деякі з них рік терпляче чекають на свою чергу, інші з часом випаровуються й летять до іншого творця.
Мені не шкода, адже нові ідеї часті гості й у моєму домі.
Більшість з них з’являється на світ просто як питання до себе або побажання. Сюжет та візуальна мова приходять вже потім. Процес запускає часто всього одне речення.
“Хочу законсервувати на пам’ять теплі спогади з дитинства у селі з бабусею і дідусем”. Так з’явилася моя книга-картинка “Елла”.
“А що буде, якщо додати у сучасну Україну трішки древньої магії та поселити персонажів міфології поряд з людьми?” У відповідь на це запитання почали з’являтися Слов’янські байки.
Книга-картинка “Міо” ж була антитезою до “Елли”. Хотілося створити щось зовсім інше. Так після кольорової і теплої реальної історії веселої дівчинки з’явився інтровертичний та несміливий Міо, що живе у чорно-білому світі, сповненому незрозумілих чарів.
Я не хочу сказати, що ідея цінності не має зовсім. Якщо приставити драбину не до тієї стіни, не має значення, як високо ви нею заберетеся. Та краще зробити трохи зайвих рухів, ніж стояти під стіною й гадати: “чи туди я лізу?”
Найкраще цьому навчить дія. Якщо пройти всю дорогу до кінця й випустити реалізовану ідею у світ, можна зрозуміти, що ви промахнулися повз ринок. Можна ще у дорозі побачити, що вам з такою ідеєю – в різному напрямку…
Чим більше таких мандрівок, тим краще потім спрацьовує “впізнавання” саме своєї Ідеї, тому кожна з них варта потраченого часу. Навіть якщо вкінці саме цієї мандрівки не чекає Оскар, Нобелівська премія чи титул Старт-ап року.
Ми не знаємо наперед, що вийде з тієї чи іншої ідеї. Чи вистачить у нас вмінь реалізувати її так як треба, впертості, щоб дотягти до кінця. Як сприйме її світ, чи зійдуться на небі зірки, що відповідають за везіння. Це все лежить у тіні невідомого X.
Та не потрібно перекладати відповідальність за всі ці змінні саме на ідею. Вона просто пункт А.
У житті гарантій не буває. Якщо ви плануєте братися лише за гарантовано геніальні й укінакальні ідеї, ризикуєте прочекати до старості.
І навіть якщо вам все ж спаде на думку щось таке неймовірне, краще ж бути на той момент людиною, яка вже вміє й реалізувала не одну ідею – хіба ж ні? 😉
Усім легкого пера!