• Байки,  Оповідання,  Слов‘янські байки

    Як стати відьмою?

          Вірин план був не без вад. 

    Вітер зловісно загудів у темному проваллі, передвіщаючи їй, Вірі, проблеми. Потрібно було повернути назад у село ще коли зненацька на узліссі розрядився телефон, єдиний ліхтар при ній. 

    – Ніч ясна. Он як місяць повний сяє, – Віра бадьоро закрокувала стежиною вверх схилом гори.  Розмовляла з собою вголос, щоб не чути звуки нічного лісу.

    Місяць залишався на її боці ще лише чверть години, дозволяючи забрести глибше у хащі. 

    Чим далі, тим сильніший здіймався вітер. Небо затягло хмарами, десь далеко гримнуло раз, другий.

    Віра прикусила губу й закрокувала швидше. Немає чого лякатися, гадаючи, що за нечисть може чигати ночами на самотню дівчину в лісі. 

    Вона добре знає цю нечисть поіменно. І саме до неї й прийшла вночі одна. Тому нема що тепер лякатися.

    Переконування діяли недовго. Коли гримнуло прямо над Вірою, дівчина з криком зірвалася на біг, ігноруючи всі колишні старання географа на уроках з безпеки та першої допомоги.

    «У грозу не можна бігати. Не можна ховатися під деревами».

    Легко отаке розповідати, коли не очікуєш від природи чогось страшнішого за блискавку.

    * * *

    Олеся росла на вченнях пані Олени, бабусі її найкращої подруги. Вони з Софійкою жили поряд і були удвох завжди і всюди з шести років. Ходили до одного класу, разом їздили у дитячий табір, разом робили домашні завдання – усе разом. Коли пані Олена захворіла й місяць лежала у міській лікарні, Вірині батьки забрали Софію до себе й піклувалися як про другу дочку.

    А пані Олена з дитинства відносилася до Віри як до своєї ще однієї внучки. Обом їм розповідала казки про мавок, домовиків, водяних, про Іванову ніч. Дівчата росли та байки змінювалися серйознішими вченнями. Як зняти прокльон, як піймати собі помічника-коловертія, як зварити чар-зілля. 

    Віра разом із Софією проходила школу пані Олени з десятирічного віку. Пропускала дискотеки, щоб шукати у лісі трави, що знайти можна лише вночі. О четвертій ранку босоніж збирала по краплі росу на еліксири. Напередодні випускних екзаменів разом з Софією сімнадцять годин варила лікувальне зілля для однієї з клієнток пані Олени.

    На Софіїв вісімнадцятий день народження Віра також брала участь у її ініціації на Лисій горі під Києвом. Раділа за подругу як за себе. 

    Їхня спільна мрія про відьомство нарешті починала здійснюватися.

    От тільки на Вірин день народження Лисої гори не було.  Пані Олена спекла торт і витягла гарно впакований подарунок.

    Віра дивилася на вісімнадцять вогників на торті й не могла себе змусити посміхнутися. 

    А де її ініціація?

    Софія була відьмою за народженням. Кров віщунів текла у жилах її предків багато століть. Віра ж не мала ілюзій щодо своєї нечаклунської генеалогії – пані Олена вже давно це підтвердила. Та вісім років інтенсивного курсу відьомства змусили повірити, що і її, Віру, пані Олена готує до особливої долі. До долі робленої відьми.

    Потайки Віра з жалем думала про те, що все життя буде підвладною подруги, природньої відьми. Гадала, як це вплине на їхню дружбу. 

    Та що зробиш. Так лягла карта. За мрії треба розплачуватися. Її  спосіб отримати Силу — стати робленою відьмою при Софії. Все ж краще, ніж віддати душу нечисті за право чаклувати. 

    У свій день народження розлючена Віра гримнула дверима квартири пані Олени, залишаючи за собою і подарунок, і запалені вісімнадцять свічок на торті, й заплакану Софію.

    Пані Олена стояла на своєму – вона не бажає своїй любій Вірі долі робленої, підвладної відьми.

    Віра у німій тиші перевела погляд на Софію. Подруга ховала від неї очі. Чи не вона підбадьорювала Віру у її планах на відьомську кар’єру?

    А до чого тоді всі ці роки занять, відьомські книги, до чого недоспані ночі в лісах та полях?

    Що тепер розповідати ці байки про любов як до внучки? Її, Віру, пані Олена просто використала, щоб заохотити менш рішучу Софію до її відьомського призначення? 

    Софія завжди йшла за Вірою. За нею та лише через неї підіймалася вночі на шабаші, разом з нею зубрила заклинання та вивчала рецепти зіль.

    Віра стисла зуби, аж заскрипіли. Вона ще покаже їм.

    Недарма роками вчилася. Куди більш наполегливо, ніж Софія. Перечитала всю бібліотеку пані Олени. 

    Віра знала – був ще один спосіб стати відьмою. Справжньою відьмою, а не робленою іншої відьми чи нечисті. Спосіб міфічний та ризикований. Якщо піде не за планом, вона попрощається зі здоровим глуздом. 

    Та вже й так пішло не за планом. Віра не хотіла проживати своє життя без чарів після восьми років мрій та старань.

    Ось і забрела у нічний карпатський ліс напередодні грози.

    Саме тут була та сама Прірва з книг баби Олени. Тут жив Він – її останній шанс. 

    Спотикаючись о каміння, Віра на повному ходу вбігла у Шешорівське провалля.

    Нарешті.

    Місяць визирнув на хвилину з-за хмар, посріблив гладь маленького гірського озерця глибше у прірві. 

    Віяло сирою землею. Вітру у проваллі зовсім не було. У мертвій тиші лише краплини вологи капали з нависаючих скель у озеро.

    – Кап, кап, кап, – на кожен звук серце завмирало від страху.

    Віра зібрала рештки рішучості й покрокувала до озера. Зняла рюкзак. З нього визирнула голова купленого у селі чорного півня. 

    Віра за шию схопила пернатого й витягла з рюкзака. В іншій руці затисла ритуальний ніж пані Олени, що все ще залишався у неї.

    «Я зможу, це лише м’ясо», — лезо з тремтінням наближалося до півневої шиї, виблискуючи у місячному сяйві.— «Це просто ритуал».

    З гори у провалля впав камінь.

    Хлюп! Шубовснув у бездонне озеро, каламутячи прозору навіть у світлі місяця воду. Рука сіпнулася від раптового звуку, півень вирвався й щосили замахав крильми, відлітаючи на декілька метрів убік. 

    Віра вилаялася й побігла за ним. Боляче вдарилася коліном о камінь, намагаючись дострибнути до півня. Та  чорне вночі у темному проваллі знайти нелегко. Потираючи коліно, Віра наосліп різко витягла руку й вхопила півня за шию. 

    «Попався!»

    Дівчина міцніше стисла ніж у другій руці, готуючись нанести удар. 

    Затріпотіли крила. 

    Десь на іншому боці озера.

    Віра заклякла з занесеною для ритуального удару рукою. Так і сиділа, рахуючи удари серця, доки місяць вкотре не визирнув з-за хмари.

    Те, що піймала Віра, виявилося тонесенькою ногою, що їй сягала лише до коліна. Віра підняла голову вище, продовжуючи стояти навколішки. Тонесенькі короткі ноги переростали у такий же маленький тулуб у мішковині. Далі з копни сірого від бруду, заплутаного волосся визирала коротка шия. Віра затримала погляд на масивній щелепі, знаючи, що буде вище.

    Він мовчав. Віра повільно розімкнула пальці на нозі володаря прірви.

    Чому ж не дивишся на мене? – прірвою пронеслося ехо.

    – Бо знаю, хто ти, — наважилася подати голос Віра: тоненький, майже писклявий, та тихий як шелест вітру.

    Знаєш… – вдруге покотилося ехо поміж скель. 

    Вірі здалося, що звук іде не від істоти перед нею, а з озера.

    До мене приходять лише божевільні. Чого ж тобі боятися? Вдруге розуму не втратиш. 

    Віра спробувала сковтнути, та у сухому горлі слини не було зовсім. 

    Справді, чого їй боятися? Сама ж казала – краще збожеволіє від побаченого, ніж відмовиться від мрії.

    Сантиметр за сантиметром підіймала погляд вище. Удвічі більша за решту тіла голова не видала більше й слова. 

    Бездонник — дух провалля, душа самогубця, володар цілющого озера — зараз вирішить її долю.

    Ще мить — і все. Принесуть їй безодні цих чорних очей талант Віщунки чи божевілля? 

    Вірин план і справді був не без вад.

    Ось і вони — два темні провалля на величезній голові. З Віри немов душу почало висмоктувати у ці прірви. 

    Закрутилося. Завертілося. Почорніло.

    * * *

    — Василь!

    «Бездонник не дарує Силу. Вона є у кожному з нас. Дехто з народження має талант цю силу пробудити, у більшості вона спить поколіннями. 

    Зустріч з безоднею в очах духа прірви дозволяє зазирнути у безодню власної душі. 

    Дехто віднайде там свою силу й повернеться іншою людиною. А хтось навіки заблукає у недрах власного Я й розпрощається з розумом», — тринадцятирічна Віра, читаючи ці рядки й подумати не могла, що у вісімнадцять зазирне у вічі безодні, шукаючи там себе.

    — Василь!!! Ходи сюди, де ти є? Де ти ходиш? — хриплий голос удруге розсік темряву.

    — Шо ж це є. Ше одна… 

    — Пороблено їм всім. Шо вони сюди шастають ночами… Ей, мала! Чуєш мене, мала?

    Хтось затряс Віру за плече.

    — Що ти нею як мішком теліпаєш, дай я, — озвався другий голос. 

    На Віру вилили льодяної води. Темрява зникла зовсім. Очі запекли від світла.

    — От як треба, — задоволений голос належав  бородатому пану років сорока, що тримав прив‘язану вівцю.

    — Мала, вам шо, всім спати нема більше де? — ще один дядько, без бороди, зате з вусами, допоміг їй припіднятися.— Шо не підеш шукати вівцю-втікачку, завжди тут натрапиш на когось.

    — Хтось ще сюди приходив уночі? — невпевнено подала голос Віра.

    — Таки так. Принаймні раз на дві повні приходять. Іноді цілими групами. 

    — І як? Щось цікаве знаходили?

    — Так само як і ти, — хором засміялися добродушні селяни. — Начитаються місцевих казок в Інтернеті й біжать шукати Бездонника. Силу відьмацьку їм подавай як у всяких гаррі-поттерів. Потім розчаровані топлять горе пивом у нашій корчмі. Ми, загалом, не проти. Хоч якийсь прибуток на туризмі. 

    — Знайшов хто?

    — Га?

    — Силу відьмацьку знайшов хтось? Чи збожеволів? 

    Селяни переглянулися. Їхні очі виразно казали: «Ще одна пришелепкувата з міста на нашу голову… може хоча б при грошах». 

    — Та яка сила. Бездонника й не зустрів ніхто ні разу. То легенда є.

    Віру вже з куди меншою церемонністю підняли й поставили на ноги, відвели у село. 

    Дівчина всю дорогу мовчала. У селі попрощалася з дядьками. Корчма була ще закрита, тому Віра сіла поряд — під сараєм, згадуючи деталі ночі. 

    Приснилося їй чи справді там був Бездонник? Якщо він до неї вийшов, вона мала вже бути Віщункою чи не сповна розуму. Віра прислухалася до себе, вишуковуючи ознаки божевілля чи Сили. Як взагалі відчувалася Сила?

    Інтуіція мовчала. Зате озвалася простуда —  аукнулася ніч на вогкій землі провалля.

    — Чхи!!!

    — Здоров‘ячка, пані відьмо, — чемно озвався кіт з паркану. Віра подивилася на вусатого й голосно, від всього серця засміялася. 

    Бездонник все ж насправді вийшов до неї…

  • Байки,  Оповідання,  Слов‘янські байки

    Коловертій з Маківки

    У Маківці, гірському селі, вже місяць ночами коїлася чортівня. 

    Ревіли у темряві налякані корови. Ураганний вітер раптово здіймався та вщухав у селі то тут, то там. Навіть викорчував молоду яблуню у саду Баби Ганьки опівночі. 

     Старий бригадир Микола божився, що бачив  біля сільгоспу малий, з півметра, смерч, що тягнув відро від корівника убік хуторів.

    — Чого ще не бачив Микола у вечір п´ятниці,— відмахувався на засіданні сільради голова. — Там хіба тільки Золота Орда ше не проїжджала біля дальніх сараїв, якщо його слухати. Пити менше треба!

    Зі смерчем чи без, та корови не давали вночі спати усьому селу. На зборах виснажених безсонням маківчан починали  з´являтися пропозиції кардинальних рішень проблеми.

    — На м´ясо їх!

    — Де то бачено! Годувальниць наших…

    — Або ми їх позбудемося, або вони нас!

    Маківка здавна славиться своїми корівниками.  Тутешнє молоко «Макові поля» постачається на весь район. А корівники, що поїли молоком значну частину області, ще й годували дві третини сільських господарств. Хто не виїхав на заробітки чи не переїхав у районний центр, всі працювали при корівниках чи для корівників. Місцеві хліви «Макових полів» були серцем гуцульського поселення.

    — То все баба Галя. Корови немов прокляті відколи вона померла на Купала. 

    — Недарма казали — відьма. Прокляла Маківку. 

    — Чари чарами брати треба. Нам би знахаря якогось чи мольфара… — заступник голови різко притих і обережно скосив очі убік отця Павла. 

    От потягнув чорт за язик згадати мольфара. У тутешнього слуги божого був на того  величезний зуб. Хто ж не чув, що священикові торік наврочили, а мольфар відмовив у лікуванні. Сказав — за діло дісталося. 

    Отець Павло не одне десятиліття робив своїм прихожанкам приватне відпущення гріхів у Маківці та навколишніх селах. Аж поки на трапилася йому Пилипова Ганнуся. 

    До Ганнусі отець Павло претензій не мав жодних, та Пилип її, як виявилося згодом, був далеким родичем мольфара Андрія і  мав у собі якісь рештки крові могутнього роду. Як закляв — так жодна знахарка досі зняти не змогла.

    Причини раптового целібату святого отця та його взаємна неприязнь з останнім тутешнім мольфаром стали вже сільською легендою. Від насмішок рятували лише впливи на районі.

    Отець Павло був університетським другом мера районного центру. Найбільші замовлення «Маківських полів» у район організувалися не без його зв´язків. Тому легенда передавався пошепки й виключно за спиною впливового отця.

    От і зараз всі поховали від священика очі, вдаючи, що не почули заступника голови.

    — А може, теє… Навпаки баба Галя нам село від нечисті берегла, а як її не стало, он де нелюди розгулялися вночі, ніким не страшені, — акуратно подав голос Олексій, що жив на сусідньому з тутешнею відьмою хуторі.

    — А чого б це тоді саме у баби Ганьки вишню вирвало з коренем, якщо Галя ні при чому? Вони завжди як кіт з собакою жили.  То саме вона щось наврочила. Дух Галин спокою не знайшов.

    Одинадцятирічна Оленка підслуховувала зібрання села з подвір´я  у відчинене вікно. 

    Її баба Ганя з хутірською бабою Галею справді не любилися. Сусідські баби розказували внучкам, що Галя та Ганя замололоду хлопця не поділили. 

    Кирило  своїми медовими очима причарував колись не одну дівчину в Маківці та сусідніх селах. Деякий час заглядався на Ганю, та врешті вибрав Галю.

     Ганна до старості вірила, що причарували її коханого відьомською силою. 

    З чарами чи без, та не судилося все ж молодим довго разом бути. Кирило упав з драбини невдовзі після сватання, розбив голову. Галя так і не вийшла заміж. Все життя підозрювала колишню подругу у прокльоні їхнього щастя.

    Пролетіли десятиліття, стерлося з пам´яті обох вродливе обличчя Кирила, та ворожнеча пройшла з ними крізь життя. 

    — То чорта  служниця. З нечистою силою знається, — не раз заходилася баба Ганя. — Оминай хутір здаля, а то ще прокляне.

    Оленка не сперечалася, мовчки жувала хліб. А потім тихо вислизала з села й бігла до хуторів. Що баба Галя не нашкодить, вона зрозуміла, слухаючи від подруг історію про Кирила. 

    Якби стара Галя хотіла проклясти своєю відьомською силою бабу Ганю, прокляла би ще тоді. Та баба Оленки і досі жива, здорова й повна сил. 

    Оленка прагнула вірити у власну теорію про безпечність прогулянок на хутір. Переконало її бажання ближче познайомитися зі справжнім відьомством. На селі всі знали, що баба Галя — остання зі свого древнього відьмацького роду. До неї, як і до мольфара Андрія, постійно приїжджали клієнти з сусідніх сіл, з району, навіть з Києва та Львова.

    З восьмирічного віку Олена вислизала з дому в різних порах дня та ночі й бігла за село — на хутір. З густої черешні, що росла біля паркану, добре було видно все подвір´я та частину хати у вікно.

     Не раз Коля, чорний Галин кіт, залізав на черешню й вмощувався на сусідній гілці.

     Олені іноді здавалося, що баба Галя добре знає про свою невидиму супутницю. 

    Стара часто виходила на подвір´я й голосно розмовляла зі своїм котом. Про зілля, що можна знайти у лісі, про те, як їх готувати та коли збирати. Про тутешніх гуцульських духів та як з ними жити у мирі. Справді коту байки розповідала з самотності, чи все ж маленькій допитливій дівчинці, що принишкла на черешні над парканом? 

    Оленці вже не дізнатися. 

    Попри цей  багаторічний зв‘язок, лише раз вона розмовляла з бабою Галею. Тоді ж дівчинка востаннє бачила стару відьму.

    За два дні до початку Маківської драми з корівниками Оленка поверталася зі школи. Як завжди, скоротила шлях через городи сільгоспу. На стежині біля мосту, опираючись о палицю, стояла стара Галя. Така згорблена й бліда, що Олена не відразу її й пізнала. 

    — Он де ти, — гукнула малу, немов домовлялася з нею тут зустрітися.

    Відьма виглядала щонайменше на десять років старшою, ніж тиждень тому, коли її востаннє бачила з черешні Олена. 

    Дівчина привіталася й зупинилася, збентежена, у кількох кроках від баби Галі. 

    Стара дивилася на неї, уперше отак зблизька. 

    — Справді прокляне?— Оленка злякалася, прикусила язик. Хто зна, може вона й думки читає?

    Баба Галя зробила крок у її бік, важко опираючись на палицю. Хіба вона ходила з палицею раніше?

    — Хотіла тобі побажати здоров´я. 

    Слова старої повисли у тиші.

    — … дякую… вам, — витисла нарешті з себе хоч щось здивована Олена.

    — Мррррр, — це  кіт баби Галі почав тертися у ногу дівчини, рятуючи від незручного моменту. 

    Оленка присіла й провела долонею по чорній шерсті. 

    — Подобаєшся ти Кольці, — знову озвалася стара. — Майже як свіже молоко…

    — Я теж котів люблю. Але в нас нема, — Олена далі дивилася вниз, щоб позбавити себе потреби продовжувати цю розмову. Багато про що хотіла розпитати бабу Галю, та тоді довелося би сказати, що шпигує за нею не перший рік.

    — Ну, бувай, — раптове прощання змусило Оленку підвести очі.  Стара простягала її суху руку. 

    Здивована цим жестом Оленка взяла кістляву долоню у свою. Шкіра торкнулася шкіри. Баба Галя не забрала руку. Оленка теж не наважилася. Стало тепло, холодна бабина долоня ніби тепло їй своє віддавала. Дівчинка відчула, як тремтіла рука старої і як лоскотало її власну.

    У деревах зашумів раптовий вітер. Кіт Колька з мурчанням пройшовся вздовж ноги дівчини.

    Коли стара відпускала руку Оленки, її долоня вже не тремтіла.

    Вона й сама немов посвітліла та стала трохи молодшою. Повернулася і майже без допомоги палиці закрокувала геть.

    Зупинилася трохи далі. Ще раз подивилася на Оленку.

    — В тебе гарні очі, дитино… Медові. Аж на серці від них солодко стає.

    Пішла убік хутора. Чорний кіт ще деякий час сидів на стежині, розглядаючи нерухому Оленку. Врешті встав і пішов за старою хазяйкою. 

    Після смерті баби Галі Коля приходив до Оленчиної хати щоночі. М´явчав десь у малиннику. Олена навіть залишала для нього відчиненим вікно, та кіт ні разу не прийшов.  Продовжував м´явчати, наче кликав когось кудись.  А потім починали мичати корови. Може він боявся того ж, чого й вони?

    ***

    — Дід Андрій, нечасто вас у нашому селі зустріти можна! – баба Ганя пірнула у хату за яйцями, які прийшов купити з сусіднього села старий мольфар. Олена мовчки дивилася на гостя, згадуючи його власний, втричі більший за їхній, курник.

    — М´яв! — на подвір´ї з´явився Колька. Останнім часом він тут був частим гостем.

    Дід сів на лаву перед домом, поставив кота на коліна.

    — Негоже, дитино, помічників вірних голодом морити.

    — Ви про кота? Він не їсть те, що я йому пропоную.

    — Може, не те пропонуєш?

    — Та не мій він взагалі-то. Його до себе взяв сусід баби Галі. Хороший дядько.

    — Коловертії їдять лише з рук тих, кому служать. А служать вони лише тим, хто отримав силу.

    Коловертій… Оленка вже чула це слово. Так називалася одна з байок, підслуханих з черешні. Дух, пійманий та вихований домовиком у поміч відьмі, хазяйці дому. 

    Що ще казала про них баба Галя?

    Подвір´ям прокотилася хвиля вітру. 

    Вітер! 

    Раптом пазл склався.

    — Але хазяйкою духа-помічника може бути лише відьма! 

    — Відьма, — посміхнувся у вуса старий мольфар.

    Дід Андрій зсадив Кольку з колін на лаву поряд та повільно піднявся:

    — Роджена чи дарована.

    Олена не помітила, коли саме пішов мольфар після цих слів. Минути могло багато часу. Коли вона озирнулася, старого вже ніде не було видно.

    Мольфар передав послання, яке приніс у їхнє село. 

    ***

    Опівночі Оленка тихо вислизнула через вікно й побігла на край села.

    «Відьма за родженням не може залишити цей світ, доки не віддасть свій дар. Відьомство переходить від матері до дочки. Та що робити, коли дітей нема?»

    Олена пірнула у темряву приміщення. Від Купала вона дедалі краще бачила у темряві.

    Взяла принесену з собою миску, зазирнула до Майки, найспокійнішої з тутешніх корів.

    «Відьом споконвіків винуватять у кражі, коли корови перестають давати молоко,» — вела чергову байку баба Галя, вкотре сидячи на лаві під вишнею.

    «Це перебільшення. Їм потрібна лише одна миска молока, взятого вночі у чужої корови. Більше вони не беруть. Та й те не для себе».

    «Така вже плата за неоціненну допомогу вірного слуги, що стереже свою відьму та разом з нею оберігає її село». 

    У корівнику зашелестіла солома, засвистів вітер у шпаринах. 

    «Він любить тебе, майже як свіже молоко», — казала їй баба Галя. 

    То був її останній урок з відьомства.

    Олена закінчила доїти Майку, та нишком вийшла з хутора. Він вже був тут.

    У світлі місяця маленький чорний смерч опав не землю та відштовхнувся від неї лапами. На бігу влетів у миску з молоком та почав жадібно пити.

    — Вимучила я тебе, Колька. Вибач мені.

    Олена присіла поряд з духом, слухаючи, як її новий товариш смачно п´є молоко після вимушеної двомісячної дієти.
    Долоня знову залоскотіла, як і в день ініціації — там біля мосту.

    Переоцінила її здогадливість баба Галя. Якби не добрий мольфар, хто знає, скільки б нова відьма ще морила голодом бідного коловертія. А той, розлючений, і далі залякував би корів, не взмозі взяти молока без дозволу нової хазяйки.

    Перед світанком Оленка повернулася у свою кімнату. За нею прослизнула й друга, менша, тінь. 

    Нарешті жителі Маківки можуть знову спати спокійно. Тепер їхній сон берегтиме нова дарована відьма та її дух-помічник.

  • Байки,  Оповідання,  Слов‘янські байки

    Недоля Злиднів на Оболоні

    Злидні сиділи під ліжком голодні та злі. 

    Йшов їхній дев’ятий день на Оболоні та радість від недавно здобутої свободи встигла вивітритися зі старої хрущовки разом із запахом маминого борщу. Останнього з чогось їстівного у цій Лихом проклятій квартирі. 

    Сава, найстарший з них, виповз з-під ліжка й задріботів на кухню. 

    Вкотре з чавканням розверзалася гігантська паща білого морозного звіра, такого ж голодного, як і Злидні. 

    Пусто як і раніше. Лише сумно й самотньо стоїть на полиці тюбик гірчиці. 

    Стару хату, що служила їм за в’язницю останні 15 століть, розібрали й перевезли із Закарпаття у музей під Києвом.
    Демонтована хата втратила свої чари.  Тепер дванадцятеро Злиднів тихо й з апетитом потирали темні кінцівки, виглядаючи з-під печі на гостей музейної садиби. 

    Стара бабуся-опікунка пахла хлібом та котом. 

    Злидні любили хліб, а кота швидко могли  б позбутися. 

    Сава, як старший, вже прицілився пірнути у її торбину першим. Та аж скривився від огиди. 

    З чорної дермантинової сумки несло чистотою та порядком. Біла вигладжена хустина. Акуратно завернуте у таку ж вигладжену полотняну торбу яблуко. Люстерко без жодної плями на склі. Сумка була огидно чистою та давала уявлення, як виглядає оселя, на яку націлилися Злидні. 

    Тільки не це. Може бути скнара, може бути чванлива гримза. Чи лінтяй. Але лише не чистюля. Спокон  віків Злидні не могли ужитися з роботящими та акуратними ґаздами.   

    Сава задом відповз від триклятої сумки назад у запічок. Злидні причаїлися та продовжили чекати. 

    Бабусю провідала волонтерка. Принесла обід. 

    Помітивши її скуйовджене волосся та пляму від кави на  прим’ятій сорочці, Злидні тихенько захихотіли. І пірнули за волонтеркою у привідкриті двері назовні.  У захаращеному та затхлому рюкзаку дісталися до нової оселі.

    Господиня, з дозволу сказати, зашвирнула рюкзак у кут і взутою промарширувала на кухню до холодильника.

    Витягла той самий борщ від мами. Дістала з кишені джинсів вібруючий телефон.

    А Злидні тишком проповзли у спальню, під ліжко, дорогою наштовхуючись на шкарпетки та футболки. 

    Привіт, Нова Осельо! Ласкаво просимо себе у новий дім!

    Ви, певне, й не знаєте, що за роботу мають Злидні?

    Авжеж, звідки вам про них знати, коли ще у п‘ятому столітті остання сільська відьма заманила їх хитрістю в опустілу хату та насадила усіх дванадцять на дерев’яні цвяхи. Так і сиділи замкнені.

    Робота Злиднів у тому, щоб їхнім сусідам по дому не жилося задобре. Котам накручують хвости, у собак забирають кістку, людей звільняють від надміру червінців та грузу у коморі.  

    Злидні до роботи не особливо палкі, тому більше всього люблять селитися з людьми, які й без них справляються. Частину роботи без допомоги виконують. Самі дім у хлів перетворюють. Самі вирощують цвіль у коморі та павутиння по кутах. Тоді можна собі спокійно лежати у запічку, лише зрідка допомагаючи. Злидні це люблять. 

    І нову свою сусідку полюбили з першого погляду.

    Звали її Алла. За дня — студентка Художньої Академії, факультет живопису. Вечорами — фрілансер-мураліст. По вихідним — волонтер Клубу істориків. У рамках останнього й потрапила на суботник до Пирогово.

    Алла по вул. Сагайдачного на Оболоні проживала практично лише формально. Вставала з сонцем й бігла з тубусами та папками на заняття. Поверталася, кидала тубуси десь у порозі, переодягалася у старі джинси, хапала акрил та пензлики й знову бігла — малювати чергове замовлення на стіні. По вечорам частенько прибігала додому й знову бігла — у клуб чи до друзів, розкидаючи цього разу вже джинси, рушники та сукні. У вихідні виїздила на весь день допомагати при черговому проекті клубу. Або йшла малювати ще один мурал.

    Їла Алла весь час поза домом і на ходу. Іноді злидні знаходили у її рюкзаки половину батончика з пластівців чи яблучний сік. 

    Так і жили. Дванадцятеро заморених голодом Злиднів та забігана художниця Алла з Оболоні.

    Після століть у в’язниці Злидні за роботу братися особливо не квапилися.
    Надміру добробуту у старій, по бабусі, хаті студентки й так не було. Надмір лахміття зате був і без них. Недомальовані картини підпирали стіни у всіх кімнатах, навіть у туалеті та на лоджії. Одна з них стояла посеред кухні на мольберті, у найкраще освітленому місці квартири. У коридорі — банки та спреї з фарбою, пензлики та мастихіни навіювали думку про ремонт. Пахло всюди також акриловими та олійними фарбами. Абсолютно всі горизонтальні плоскості окрім підлоги покривали листки зі скетчами, блокноти та альбоми для малювання. Підлогу ж зайняли речі «нижчі рангом» у ієрархії власниці — одяг, торби, взуття.

    Одним словом — рай для Злиднів. От  тільки б ще цей санаторій включав харчування. На рештках вівсяних батончиків у дванадцятерох не розживешся, навіть якщо ти Злидень. Духи від голоду не помирають, та, живучи поряд з людьми, набрали їх звичок і також тягнуть чорну лапу по щось смачне.

    Раніше — ще в гуцульському селі — проблеми такої не було. Люди готувати та їли вдома, а продукти зберігали у льосі. Алла ж невідомо де розживалася своїми батончиками та незрозуміло як їх готувала поза домом.

    На десятий день Злидні зрозуміли, що не одні у цьому величезному кам’яному будинку на понад сто осель. Не одні духи. 

    Після звільнення з дерев’яних цвяхів сили поверталися поступово. З ними і можливість відчувати інших нелюдів. 

    Домовий жив на першому поверсі — у квартирі літньої жінки, котра тримала сиве волосся у полоні хустини, та сірого товстого кота, що не любив молоко. 

    Він їх відчув уже давно й старанно мів мітлою біля порога свого дому по декілька разів на день, заклинаючи їм вхід.
    Біснуватий коротун. Навіщо їм ото тіснитися у двокімнатній господі з котом та пришелепкуватим домовим, коли у них в розпорядженні квартира удвічі більша.

    Злидні радісно обживалися у новому домі. Любовно перекладали порозкидані Аллою шкарпетки з місця на місце, парні навіть скидали у кошик для брудної білизни. Переносили картини протягом дня з сонячної сторони у тіньову, щоб не вицвіли. Загалом, вели себе мало по-злидницьки. Та чому дивуватися, як малі чорнулі просиділи на дерев’яних цвяхах у заклятій відьмою хаті 15 століть. Тут забудеш не лише, що ти недобре налаштований до людей дух, а що взагалі сам нелюд.

    Прийде час і вони себе покажуть. Та куди поспішати. В околиці не смердить жодною відьмою.

  • Байки,  Оповідання,  Слов‘янські байки

    Той, що в скалі сидить

    У селі Волошна грім посеред ясного неба — звична справа. 

    — Щезник прийшов, – декларує баба Орися, не відволікаючись від своїх спиць.

    Невидимий син гір навідувався у село щочетверга споконвіків. Грім рокотів десь здаля у горах, а тоді прокочувався долиною, над дахами школи, сільради та затихав за будинком отця Василя. 

    Марія підняла голову від брудного посуду й подивилася у вікно. Вона вибралася у Волошну вперше за п’ять років і вже й забула за цю місцеву легенду. 

    Студентці фізфаку не личить вірити у таке. Професорам КНУ  однозначно  вдалося б  пояснити Волошинську аномалію у науковий спосіб. Та в них могли б виникнути певні труднощі з доводами, чому вона трапляється лише по четвергах. 

    Нелегко далося б їм наукове пояснення й сопілки, що грає опівночі у Ярилових скелях на Магурі поряд з селом. Марія й сама її чула малою. З ближнього до лісу краю села долинає  ехо сумної мелодії. 

    Про те, що то Щезник, дух гір, навідується на могилу своєї нареченої, Марія чула ще з дитинства. Сумну історію про трагічну смерть дівчини Олени, котру заманили у болота заздрісні навки. Бо вкрала серце того, кого вважали своїм.

    — Пора б йому знайти когось нового вже, нашому Щезнику. Він оплакує її відколи я себе пам‘ятаю. 

    — Відколи я малою була, — посміхнулася у відповідь бабуся. — Та що то є для вічного духа — декілька людських життів. 

    — І все-таки. Оленка вмерла молодою. Не так вони й довго разом були. Поминає він її довгувато. 

    — Не нам судити серця безсмертних.


    * * *

    Марія поклала волошковий вінок на невеликий камінь. Саме тут, вважали місцеві, лежала Оленка. Волошкові вінки для нареченої духа гір вона плела й у дитинстві. 

    Дивно, що Марії вперше прийшла ідея піти на кладовище в четвер. В дитинстві сили природи вона шанувала більше й боялася,  не наважувалася порушити сумні побачення.

    Молилася інколи на ніч саме до Щезника, а не до ікон. Місцевий дух здавався реальнішим та своїм. Коли бабуся хворіла, Марія ставила свічку іконі святого Миколая у церкві отця Василя, але потайки також занесла улюблені шоколадні цукерки до скель. 

    — Вилікуй бабусю і я твоїй Оленці вінки плести буду, — пообіцяла семирічна Марійка, залишаючи пакетик з «Ліщиною» на камені перед входом у лабіринти скель.

    Бабусі стало краще і Марія сумлінно продовжувала ставити свічки Миколаю та плести вінки Щезниковій нареченій, так і не знаючи, кому з них завдячує виконаним бажанням.

    У скелях здаля зарокотіло. Голосніше й довше, ніж зазвичай. 

    — Лютуєш, що я заважаю? — Марія прислухалася до грому, що не вщухав у далині. 

    Вперто продовжила стояти біля каменя.

    Піднявся вітер і в ясному небі двічі блиснуло. Марія мовчки слухала, як гуде й свистить вітер, гримить грім. І як голосно барабанить серце у вухах.

    Не витримала й повернула до бабусиної хати. Як зачинилися за нею двері, тоді тільки пролетів над селом рокіт грому. Над дахами сільради, школи та за хату отця Василя. 

    Того літа у полі, де їх рвала на вінки Марія, більше не зацвіли волошки.

    Щезник не бажав зайвих очей на своїх побаченнях з нареченою.

  • Байки,  Індійські байки,  Оповідання

    Цього літа я житиму у глухій індійській провінції

    У школу-інтернат біля підніжжя Гімалаїв нас завезли під вечір із заднього входу старим фургоном. 

    Промислові одноповерхові пласкодахі будинки шкільного комплексу нагадували пост-радянські гаражі. Зі всіх сторін до них підступала трава такої висоти, що майже  кваліфікувалася до статусу хащів. 

    — Кобри, ви де? – мовчки завила я, обережно ступаючи вузькою стежиною поміж високих густих трав.

    — Ми тут, – насмішливо зашуміла трава. 

    Волонтерам виділили квартири у котеджах для вчителів. Хлопцям – у чоловічих гуртожитках. Нам трьом – у жіночих.

    Ми з Дашою з Казані зайняли задню кімнату, китаянка з Шенжену – Джіин – взяла собі поєднану з мікрокухнею передню кімнату.

    На обідню пору ми приїхати не встигли і по семигодинній трясці у автобусах на обід нас чекало принесене кимось з персоналу порізане яблуко на трьох.

    Обережно заглянувши під ліжко у пошуках забродившої туди змії, я залізла на пружинистий матрас та дістала телефон. Паролю до інтернету нам ще не дали, а мобільний сигнал по всій території школи як у підвалі. 

    Кондиціонера не було. Лише великий пропеллер на стелі з гуком ганяв кімнатою тепле повітря. Після прохолодних приміщень та розпечених вулиць Нью-Делі в голові маячіли картинки майбутніх безсонних від спеки ночей та пекельних днів, що нас, вірогідно, очікували, у компанії оцього старого вентилятора. 

    Я згадала як добре і весело було декілька днів на шумній від натовпу волонтерів квартирі у Ноїді під Нью-Делі. Як весело було кататися столицею Індії на тук-туці та джипі. Які гучні та веселі ці декілька днів були у нас вечори. 

    А потім згадала понад 6 годин у автобусі без амортизаторів та з індійськими фільмами по телевізору, увімкненими на повну потужність динаміків. Згадала маленьке, більше як село, містечко Деградун, куди нас цей автобус привіз. Контраст двоповерхових сірих будиночків з хмарочосами Нью-Делі був разючий. 

    Нас зустріли працівники школи. Майже без слів завантажили наші валізи у старий фургон й повезли у школу. На мій подив, фургон невдовзі виїхав з цього провінційного містечка та ще півгодини котився дорогами через села та джунглі. 

    А у столиці казали, що школа – у Деградуні… 

    У черговому селі, ще більш провінційному, ніж сам Деградун, фургон нарешті звернув праворуч і виїхав за село. 

    Чудово. Не Нью-Делі. Не провінційний Деградун. І навіть не село у провінції. Цього літа я буду жити під селом десь у глухій індійській провінції. 

  • щоденник читача

    Портрет сучасного читача

    Люблю дізнаватися про читацькі звички інших людей.


    Один мій знайомий потребує повний вільний день, щоб читати. Він береться за книгу зранку та проковтує її за день, пропускаючи навіть обід та вечерю. Читання у автобусі по 15 хвилин туди й назад — не його варіант.

    Зате моя інша подруга читає лише так — у транспорті, бо їй більше ніколи. Вона читає лише паперові книги, хоча й купила раніше електронну. Тягає їх з собою у сумці, не взмозі перейти на е-формат.

    А от мій колега з колишньої роботи читає лише електронні книги на своєму Кіндлі, інша ж подруга — читає їх з телефону.

    Приятель слухає лише аудіобуки, коли керує машиною чи бігає. Інакше йому на це шкода часу.

    Подруга нещодавно жалілася, як їй важко дочитати книгу, котра не подобається. Та їй навіть в голову не прийде відкласти повість — вона дочитує усе, що почала. Інша ж подруга без сумнівів відкладає та роздає все, що не зайшло.

    Маю також друзів, які читають лише одну книгу на раз.

    Я особисто завжди читаю 4-6 книжок — різних жанрів та у різних цілях. Зараз це 6.

    Скільки нас — стільки й читацьких стилів.

    А як читаєте Ви? 🙂

  • щоденник письменника

    Як знаходити час, щоб писати книги?

    Робота, родина, друзі, колеги, партнери, кіт, бабусі на лавці у дворі — всі довкола хочуть нашої уваги.


    Всі довкола «не дають» писати книги.

    Причин для прокрастинації є безліч. Особливо, коли за вигадування беруться Автори. Та жодна креативна причина для прокрастинації не замінить готового рукопису.

    Хороші пояснення для того, чому немає часу писати, знайдуться завжди. Та кращий день, щоб сісти за книгу, не надійде.

    Залишається змиритися і взяти ситуацію у власні руки, аби не прокинутися у 80 все ще людиною, що в один день хотіла б написати книгу.

    «10 Лайфаків, як знаходити час на писання книги» не допоможуть.

    Те, що насправді важливо, це щире рішення написати книгу.

    Якщо ви серйозно налаштовані щодо цього, то й відноситеся до своєї літературної роботи серйозно.

    На роботу ми ходимо з простудою, у -15, у +40, з головним болем, у ПМС, зливи та після поганих новин. Це серйозне відношення. Воно відрізняє роботу від хоббі.

    Якщо ви задаєтеся питанням, як зайти час на те, щоб писати, то проблема не у часі, а у вашому відношенні.

    Ви не задумуєтеся, як знайти час на роботу. Ви її виконуєте.

    Відносьтеся до свого письма як професіонал з першого дня кар‘єри.

    Приходьте «на цю роботу» у дощ, зливу, сонячні бурі чи коли вам лінь.

  • щоденник письменника

    Письменник чи все-таки Шерлок Холмс?

    Письменник = Дослідник

    Глибину цієї простої формули розумієш лише занурившись у процес вивчання теми для книги.

    Сівши писати свою книгу, я мусила невдовзі зробити перерву чи не на рік, щоб зібрати базу матеріалу для Провідної у романі теми.

    Скільки у письменницький практиці мусить бути вигадок, а скільки правди та перевірених фактів?

    Є письменники, які закопуються в архіви та обкладаються книгами й газетами. Інші заводять розмови з незнайомцями на вулиці. Найбільш завзяті навіть проживають день/тиждень/місяць у шкірі свого героя, виконуючи його професію, живучи у його місті чи одягаючись як він.

    Це звучить цікаво. Письменники, як і актори, у певній мірі мають моральний дозвіл суспільства перевтілюватися у когось іншого та проживати чуже життя.

    Дуже хочеться й собі вести польові вивчення — консультуватися з науковцями чи спробувати себе на день у якійсь іншій професії. Ось знайома письменниця поїхала провести день у притулку, щоб краще зрозуміти професію свого персонажа. Такі дослідження здаються дуже цікавими.

    Та є й інша їх сторона — наукові книги тонами, з дуже заплутаними фактами на спірні й не до кінця ще однозначні теми.

    Вгадайте, який варіант дістався мені зараз? 🙂


    У дитинстві я писала, опираючись лише на уяву. Не дивно, що фентезі стало моїм улюбленим напрямком роботи. Я могла брати довільну пропорцію реального світу та розбавляти його вигадками у кожному місці, про яке не мала уявлення.

    Як жили діти власників книгарень у середньовічному місті десь у Англії?
    Поняття не маю.

    І ось у мене вже не середньовічна Англія, а паралельний світ, дуже схожий на середньовічну Англію.

    Тут я можу придумати у довільному порядку все, що не знаю про Седньовіччя. І жоден науковець не скаже «Фе! Не достовірно!» Адже це не справжній світ, а плід моєї уяви.

    Вигадувати було весело. Та як дорослий письменник, я вирішила підійти до питання так, щоб весело було ще й читачеві.

    Я й сама люблю дізнаватися нове на різні теми з художніх книг. З хороших книг, проживаючи пригоди з героями, можна вивчити багато цікавого про все на світі. Назви вітрил на морських суднах, модні зачіски у часи Марії-Антуанети, види комах у Замбії, слов’янську міфологію.

    Один досвідчений письменник з 30-річним стажем на лекції нещодавно сказав, що дослідження теми книги — його улюблена частина процесу. Він так захоплено про це розповідав, що я й сама вирішила дати процесу другий шанс. Будуть і в моїй кар’єрі польові дослідження.

    А поки — Привіт, горо наукових книг Та заплутані факти. Ми з вами разом ще надовго!

  • Щоденник автора-ілюстратора

    Що таке книга-картинка?

    Не кожна книга-картинка — для дітей. Так само як і не кожна книга для дітей — це книга-картинка.

    Що у них у всіх спільного, це спосіб передання інформації. Такі книги розповідають історію ілюстраціями. Текст та картинки тут на одному рівні ієрархії. Вони можуть доповнювати одне одного, а можуть розповідати дві окремі історії. У книгах-картинках (англ. Picture book) зазвичай мало слів — в середньому 500 на книгу.

    Чи комікс можна рахувати книгою-картинкою? У певному сенсі так. Проте він притримується інших форматів та канонів, ніж дитяча книга-картинка.

    Класичні книги-картинки не мають такого чіткого поділу ілюстрацій на сторінці. Вони поєднують у собі ілюстрації на дві сторінки, на сторінку разом зі сторінками, де може бути декілька менших ілюстрацій у вільному порядку.

    Стандартний дитячий picture-book — це 32 сторінки. Сьогодні це практично норма видавництв по всьому світу. Причина тут у специфіці творення книги. Сума сторінок має ділитися на 8, адже вони друкуються та зшиваються у книзі по 8. Тобто технічно могло б бути 8, 16 чи 40 сторінок. То чому саме 32?

    Є книги й на 16 сторінок для зовсім маленьких дітей, та історію легше розповісти на 32. Враховуючи, що видання дитячої кольорової книги дороге — видавці стараються обмежити розмір книги. Тому 32 — це такий собі компроміс між якістю та ціною.

    З цих 32 декілька сторінок ще приклеюється до обкладинки, залишається на дані видавництва та заголовок, на історію у такій книзі автор-ілюстратор має 24-29 стр.

  • щоденник письменника

    Літературна школа від Litosvita — мій досвід

    Коли я зібралася на цей курс, близькі розділилися на два табори.

    Одні казали, що от поїду та обов’язково відразу ж напишу після цього книгу. Інші, що писати ніхто не може навчити і такі курси сенсу не мають зовсім.


    То чи можна навчитися писати?


    Так. Це майстерність, яка здобувається практикою та навчанням, як і кожна інша.

    Та чи можна навчитися писати, відвідавши один письменницький курс на 5 днів?

    Інше питання, чи така має бути ціль і чи це саме те, що Літшкола пропонує?


    Але про все по-порядку.

    Я в Літшколу збиралася рівно два роки. То момент був не відповідний, то інші плани накладалися на дати проведення курсу.

    У лютому 2020 нарешті вдалося туди потрапити. У цьому пості я не буду описувати конкретні події Літшколи. Про це можна прочитати у моїх підсумкових публікаціях на фейсбуці, які я публікувала з Літшколи у реальному часі.


    Публікації на Фейсбуці

    День 1

    День 2

    День 3

    День 4

    День 5

    А тут я хочу підсумувати, чи варто було записуватися взагалі.

    На Літшколу я їхала без уявлення, як це пройде, але з твердим переконанням, що писатиму весь тиждень та виїду звідти, маючи з третину рукопису у валізі.

    З Літшколи я виїхала без рукопису, але з багажем літературного натхнення, цікавих ідей та списком знайомих, що, як і я, анонімно чи менш анонімно, пишуть.


    Чи стало це розчаруванням?

    Зовсім ні. Я отримала не те, що планувала, але те, чого потребувала.

    Письменництво — це самотня професія.

    Нас не пізнати з зовнішнього вигляду, ми водимося в зовсім різних середовищах, економічних класах, кліматах. Нас не вгадати за віком, статтю, національністю чи вибором стилю у одязі.

    Тому ми рідко знаємо особисто інших письменників. Принаймні, на перших етапах своєї кар’єри.

    У моєму випадку ця відгородженість від колег спричиняється ще й географічним розсташуванням. Я живу в Польщі, а пишу в основному українською.

    Коли я прийшла на місце збору курсантів на івано-франківському вокзалі, моя основна думка усі півгодини була, що ці люди всі виглядають зовсім по-різному та зовсім не схожими на мене. Я все намагалася піймати оте відчуття раптової хімії, яке маєш деколи з людьми і точно розумієш “а, оце – моя людина, ми точно знайдемо спільне”.

    Та хімія уперто продовжувала оминати івано-францівсткий вокзал. І я стояла одна у колі незнайомих і нерідних людей.


    Та спільне у нас усіх, звичайно, було — Література.

    Ми всі були письменниками. На різних етапах, у різних стилях та жанрах. Саме цю спорідненість на Літшколі я відкривала все краще з кожним днем. І школа через це з кожним днем ставала все краща, а люди – ріднішими.

    Літшкола— це місце, де о 3 ночі можна вести повільні розмови про персонажів свого рукопису. О 8 ранку вставати писати ранкові сторінки та зачитувати їх уголос колегам. Тут можна запросити до свого столу на вечірці іменитого письменника та почути його думки на тему свого сюжету. І також знайти друзів, які мають подібні до твоїх мрії ще з дитинства.


    Це дуже цікаве відчуття — перебувати у кімнаті, повній людей, що поділяють твої заповітні мрії.

    Чи стала я письменницею трохи більше після Літшколи?

    Мабуть, ні. Я просто відчула, що я вже приїхала туди письменницею, що це завжди було у мені та йому пора на волю якнайшвидше.


    А “стати кращим письменником” – це квест, який проходить поміж літературними школами, курсами та книжковими ярмарками. Удома наодинці з зошитом чи Word-ом. Вночі, зранку чи ще коли.

    Я залишала Літшколу з наміром приїхати ще раз, можливо, цього ж року. Це як Хогфартс, до якого не потрібне запрошення совою. Школа чарів для людей, здатних до магії.

    На-така-вже-й-зимова Зимова Літературна Школа 2020 – Похід на Скелі Довбуша
    З вікна готелю Літературної школи

    Фотографії з архіву Litosvita